«Сhumak», «kazak» і «ataman» у масонському проекті «Україна»

Володимир Єшкілєв. Місто термітів. - Х.: Фабула, 2016. - 352 с. - (Серія «Сучасна проза України»)
 

У цьому збірнику краєзнавчих апокрифів - з фантастичним романом всередині і загалом строкатою прозою - проблема вампірів і дирижаблів як шпигунського зброї мирно уживається із побутовими труднощами місцевих заколотників духу.

А як інакше назвати цю романтику доморощених революціонерів? Загалом більшість текстів, що складають «Місто термітів» Володимира Єшкілєва (Х.: Фабула) - це своєрідна «Книга українського масона», чи пак спроба розглянути традиції вільних мулярів у мерехтінні місцевих легенд.

Іноді це зветься ложею «Золота зоря Мемфіса», «Герман і золота черепаха» або «Істинний ашлар Озіріса». «Назвіть ложу просто «Ха», порадив Солтис, не роздумуючи ані хвилини». Утім, смішними ці одкровення у текстах івано-франківського філософа аж ніяк не видаються.

Зрештою, за минулі десятиліття прозовий доробок «сірого кардинала» сучасної української літератури, як прийнято в сучукрліті називати Володимира Єшкілєва, суттєво змінився – від герметичних екзерсисів до популярної белетристики.

Варто згадати такі збірки малої прози цього відомого культуртрегера, як «Візантійська фотографія», «Інше гроно проникнень і свідчень» і «Країна У», разом з якими були видані романи «Пафос», «Богиня і консультант», а також «Імператор повені», «Побачити Алькор» і «Усі кути трикутника» про Григорія Сковороду.

До речі, у цій збірці маємо уривки ще й з нового фантастичного роману «Фаренго», і він у автора не один.

Загалом майже у кожному новому тексті Єшкілєва відбувається локалізація глобального бренду «вселенської змови» в контексті однієї, окремо взятої України. Над цим автор вищезгаданих цієї збірки працює давно й успішно, прагнучи наблизити до нашого сьогодення таємничі традиції екзотичних орденів, «одомашнивши», чи пак «українізувавши» їх історію для широкого читача.

Так, наприклад, описуючи свого часу в «Масонському проекті «Україна» ритуальну традицію ложі «Великий Скіф» початку ХХ століття, Єшкілєв зазначав, що тамтешні ступені називалися «chumak», «kazak», «ataman» і «strybogych», і ми не мали підстав не вірити автору.

Тобто вкотре нам пропонувалося чергове випробування читацької віри, хоча, характерною рисою писань цього автора завжди було поєднання високого історичного градусу оповіді «альтернативного» кшталту з іронією і навіть сатирою.

Вочевидь, давався взнаки досвід впорядкування Малої української енциклопедії актуальної літератури (МУЕАЛ), в якій Володимир Єшкілєв полемізував з другим упорядником, Юрієм Андруховичем, який уособлював образ прозаїка-постмодерніста «ігрового», не «сакрального» кшталту.

Подивимося, що відбувається тепер у новій збірці «сірого кардинала української літератури», як часто-густо називають її автора.