Написаному, як-то кажуть, вірити

Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна. - Х.: Фабула, 2016.- 416 с.- (Серія «Сучасна проза України»).

Такого напруженого ритму, як у романі «Моя божевільна» Світлани і Андрія Клімових (Х.: Фабула), синкопованого трагічними сценами з історії українського радянського письменства на кшталт загибелі Хвильового і знищення цілого класу пролетарської літератури, вже давненько не траплялося у розміреній бібліографії Розстріляного відродження.

Справді, усі ці «повісті про Харків» писалися здебільшого в еміграції, вибірково, епізодично, з публіцистичним надривом і щоденниковою герметичністю. Сам хвилюється і нас хвилює — пригадуєте, про кого це?

Натомість повновагого твору про трагедію української культури у самісінькому серці Радянської України – столично-пролетарському Харкові – у найближчій історико-літературній ретроспективі не спостерігаємо.

Тож перед нами у безумному леті до свого безславного кінця проминає у «Моїй божевільній» хвацька кавалькада знакових постатей з будівничих Загірної комуни, тлумачаться обірвані на півслові таємниці (зокрема щодо ненаписаного роману Хвильового), описуються п’янки-гулянки столичної літературної братії, цехові, родинні та інші причинно-наслідкові зв’язки, що швидко згоряли у жаркій репресивній заметілі Розстріляного Відродження. 

«Там стояли ті, кого вона добре знала,- тісна купка, і з ними Казимир Валер, художник. Вона не могла не впізнати цю худорляву сутулу спину, прямі плечі, довге легке волосся, хрипкий, постійно насмішкуватий, голос».

Відбувається романна містерія на тлі знайомих з хрестоматійної класики літературних ландшафтів: вулиця Сумська, театр «Березіль», спорожнілий будинок «Слово».

Гостро, лаконічно, майстерними штрихами змальовано божевільно-трагічне бенкетування письменницької братії початку 1930-х років, викликане страхом перед політичними репресіями.

І відтворено усе це з прискіпливою увагою до найменших деталей побуту, оскільки автори мають безпосереднє відношення до Харківського літературного музею, де усі ці раритети з артефактами зберігаються, і роману недаремно передують рядки про те, що обоє мали свого часу спілкувалися із зацілілими героями своєї епохальної трагедії.

Тож написаному, як-то кажуть, вірити.