Чорна каса

Оприлюднено лише частину «чорної каси» Партії регіонів. Що наводить на думку про контрольований злив інформації. Але і цей злив по-своєму корисний. Він унаочнює те, про що всі знали, але не могли показати на пальцях – політичну корупцію.

Рано радіти і робити регіоналів цапами-відбувайлами. Чорні каси є у багатьох державних організаціях і у всіх політичних партіях та політпроектах. На державну службу майже неможливо було залучити класного професіонала без доплат з чорної каси. Принаймні, так було у період на моїй пам’яті від 1996 року до першого уряду Тимошенко після Помаранчевої революції, коли високопоставленим держслужбовцям різко підвищили зарплатню.

За цей період зарплата міністра зросла приблизно з еквівалента 200 до еквівалента 2000 доларів США. Відповідно зросла і зарплата вищих чиновників. І дуже добре, що зросла. Дві тисячі доларів у Києві заробляють топ-менеджери середніх підприємств. Шкода, що тоді не зросли зарплати на посадах головних спеціалістів.

При невідповідних ринкові праці зарплатах вибір – або некваліфіковані працівники, або чорні каси. Хвала тим одиницям ентузіастів, які примудрялися чесно і кваліфіковано працювати на державу без доплат з чорних кас і без ведення «лівих» бізнесів, використовуючи своє перебування у коридорах влади.

З політичними партіями все ще складніше. Нездатність критично сприймати інформацію українським суспільством залишає масу можливостей політичним пройдисвітам для маніпуляцій. 

Поки суспільство не буде готове оплачувати політичну діяльність, доти будуть у політиці чорні каси. Свої політичні переконання і симпатії доведеться любити до глибини своїх кишень. Інакше буде все так, як є.

Політпроекти створюються вже заточеними на бізнес – навіть якщо й містять ідеологічну складову. Бо політватажки знають, що членство партії та симпатики не здатні згенерувати кошти, потрібні на утримання апарату партії, медіа та _партійних_ аналітиків, проведення акцій, виборчих кампаній.

На Заході партії мають власні аналітичні центри і не соромляться цього. В Україні так звані «політтехнологи» використовують заборонену зброю – впарювання меседжів через замаскованих під незалежних аналітиків своїх агентів впливу.

Відтак політпроекти залишаються розвагою олігархів – людей, які мають великі та «дурні» гроші. Гроші, які часто зароблені паразитуванням на держбюджеті, маніпулюванням громадською думкою чи політичним тиском на опонентів через підвладні медіа.

Українці не збираються більш як по три особи докупи. А щоб ще й особисті кошти вкладати у політичні ідеї та проекти – це малореально. При хронічній недовірі одне до одного і до самих себе.

Чорні каси з 2000их років фінансують народних депутатів – здавалося б, таких поважних панів і пань, які мали б бути самодостатніми. Чорна готівка рулить на виборах. Як я особисто мав змогу переконатися, деякі кандидати в депутати-2012 навіть не відкривали виборчих фондів, не те що не наповнювали їх!

Потім прозвітували про витрачання коштів на вибори – вдесятеро менших, ніж було використано. Цим користуються «найдемократичніші» і «найпатріотичніші» партії і кандидати, які твердо опанували патріотичну Галичину. 
 

Один з організаторів роздачі грошей мітингарям за ПР, лютий 2011. Фото - Олександр Ратушняк.

Що дійсно гидко, то це зарплати особам, які позиціонують себе як політичних аналітиків, журналістів, громадських активістів, блогерів. Інститут незалежної Четвертої влади нищиться. Ці люди і медіа, через які вони розносять свій замовний словесний потік, створюють паралельну реальність – матрицю, у якій копирсається країна останні 20 років.

Так, не весь період незалежності, а саме починаючи від приходу у велику політику дніпропетровської групи корумпованого Лазаренка і від періоду політично-інформаційних воєн часів Кучма-гейту, в яких і сформувалися основні форми і методи створення паралельної реальності.

Список народу - отримувачів грошей від ПР, лютий 2011. Фото - Олександр Ратушняк. 

Майдан переміг, але преса залишилася нерентабельною і рабською. Цікаво, що ковток свободи від Майдану замість спричинити рух за звільнення журналістів від олігархічного рабства, зцементував загальний спокій конформізму.

Усіх все влаштовує. Ані пи-писк від журналістів! Хоча з екранів через їхні роти регулярно виливаються потоки брудних замовних кампаній проти тих чи інших політиків та їхніх проектів.

В Україні нема не те що незалежної аналітики, але й просто партійних аналітичних центрів чи впливових наближених до політичних ідеологій медіа. Та, власне, й ідеологій нема – чого ж тут хотіти. Не працюють і не можуть піднятися в таких умовах демократичні інститути.

Окремо прикро за земляків-тернополян у списку отримувачів з «чорної каси» Партії регіонів і за однокурсників по Львівському університету. Невдобно, товарісчі!

Давайте зараз запинаємо, закопаємо ногами ПР! Давайте її заборонимо до чортів собачих – хоча б за організацію голосування за «диктаторські закони» у січні 2014. Це буде якийсь крок до очищення. Але проблему не знімає.

Доведеться уважніше дивитися, що нам «впарюють» у політрекламі на бордах і кожного разу запитувати – звідки гроші? Вичисляти «шлюби за розрахунком» олігархів і їхніх телеканалів.

Вимагати зниження бар’єрів для входження в політику якісно нових сил, щоб не було потреби звертатися до тих, хто має «дурні гроші». Ну і включатися самим в політичний процес – включно з жертвуванням особистих коштів. І – добитися публікації повних списків чорної каси та розслідування політичної корупції від цілого виводка постмайданних органів боротьби з корупцією.

Інакше буде як завжди – «маємо те, що маємо». Інакше буде завжди запитання: Якщо у нас не працюють демократичні державні інститути, то чи дійсно ми здобули державу? 

Джерело