Здатність бути

Знаний львівський психотерапевт Борис Дацишин не втомлюється повторювати, що найвищою цінністю у житті кожного є внутрішня свобода. Вона, на його думку, не передбачає якихось імпульсивних дій, революцій, радикального чину. Вона – у ставленні кожного з нас до того, що відбувається навколо: сприйнятті чи відразі, толеруванні чи ігнорації.

Але… Внутрішня свобода передбачає одну річ, чомусь для більшості наразі непосильну. Вона полягає у щоденній праці над собою, роботі ума і серця, а ще -- волю до гідного життя, до «здатності бути». Про цю, здавалося б, природну, аксіоматичну річ, говорив наш сучасник, німець, основоположник герменевтики Мартин Гайдеґер. Саме він зауважив, що «жоден народ і жодна «колективна доля» не спроможні звільнити індивіда від потреби приймати самостійні рішення щодо його власної здатності бути».

Поза тим, «власна здатність бути» в українців часто не корелюється із ментально-закостенілим «моя хата скраю». Індивідуалізм назагал – риса мотивуюча, але навряд чи він здатен переламати загальні тренди. Часто приватні устремління потрапляють у пастку ізоляції, і тоді «власна здатність бути» конфліктуватиме із «колективною долею». Ми маємо гіркий досвід Помаранчевої революції, Революції Гідності, коли фанатичне переконання тисяч, що вийшли на Майдан, вирішивши, що для «кращого майбутнього» варто лише підсадити на трон конкретну особу, відкидало раціональні репліки скептиків, які застерігали про сумнівність такого простого вирішення проблеми влади.

Тепер ці провидці кажуть: «А ми ж попереджали». Безумовно, вони мають право на таку, бодай моральну сатисфакцію. Але, скажіть-но, будь ласка, чи є ця сатисфакція повноцінною у контексті нинішніх реалій? Як уплине запізніла зловтіха на формування «власної здатності бути» у мільйонів зневірених, ображених, врешті-решт – обдурених? Бо тепер у ролі жертви – вся країна, адже реванш опонентів Майдану не приніс жаданого та омріяного їхнім прихильникам, навпаки, додав гіркоти розчарувань і загострив почуття безвиході. Знеціненою і дискредитованою виглядає нині вся політична «еліта», -- що владна, що опозиційна.

Та попри весь драматизм для верхівки, криза довіри до провідників змушує спільноту застановитися саме на «власній здатності бути», на формуванні власного погляду: якою має бути країна, місто, вулиця, хто гідний влади, кого не варто пускати до неї на гарматний постріл.

Бо внутрішня свобода змушує (а таки змушує! – коли питома вага її носіїв сягає критичної маси) спільноту до змін, диктуючи відтак вимоги урядам і президентам. Їй важко протидіяти, оскільки жоден «беркут» чи податківець, слава Богові, ще не має доступу до наших душ.