Ностальгія правди

Томас Ворд, – один з небагатьох авторів закордоння, які адекватно сприймають те, що відбувається на постсовєтському терені. Збоку, можливо, воно видніше, але, зазвичай, те, що почитуємо у навіть серйозних і аналітичних виданнях, разюче контрастує з реальністю. Ворд, натомість, схильний робити висновки, тільки "торкнувшись руками" того, про що пише.
"Смерть країни, – як це не дивно звучить – починається не зі смерті народу, що тягне цю країну, як баржу широкою рікою… Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього ще жахливішої у своєму відчайдушному хамстві".

Я не знаю, яких незбагненних трансформацій зазнає сумління осіб, які зважуються на нелегкий шлях перебування у владі. Але те, що ми бачимо і чуємо під час їхнього кандидування на посади, і після початку їхніх каденцій, – не до мого розуміння. Я можу втямити, якого велетенського тягаря беруть ці люди на свої рамена, але я хотів би передбачати, що вони свідомо розраховують саме на таку голгофу, а не на розважальну програму тривалістю у п'ять років. Ніхто, навіть найретельніший статистик, не дасть вам чіткої відповіді на те, скільки людей рвуться у чиновницькі кабінети, переслідуючи при цьому лише шкурні інтереси. Поза тим, особисто знайомий з тими, хто не дає підстав казати про тотальну меркантильну мотивацію. Їм не позаздриш, бо, як це не парадоксально, задля втілення своїх цікавих і потрібних проектів, вони тихо конформують з корупцією, брехнею і невіглаством.

Відверто кажучи, мені байдуже, хто обійматиме ту чи іншу посаду будь-якого рівня. Я, – громадянин, – у цьому випадку взагалі хотів би оперувати не конкретними прізвищами, а абстрактним поняттям "держава". За умови, коли воно, це поняття, вписуватиметься у загальноцивілізаційні визначення такого собі сервісного центру надання якісних послуг замовникам – платникам податків.  За умови, що "державний сервіс" не буде схожий на наші туристичні фірми-одноденки, будівельні піраміди й інші казна-які винаходи вітчизняних кулібіних від підприємництва.

Одне слово, я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити.

Приятелі з-за кордону переконують, що українці мають звикнути до такого стану речей, за яких скандали і владні атракції – явище повсякденне і нудне. Однак, як переконати у цьому пенсіонера, якому, вочевидь, не випаде чекати двісті років на торжество демократії американського взірця? Він хоче мати патерналістську владу, яка б дала йому вільно дихнути бодай тих кілька років, що йому залишилися. Саме задля такої влади він ладен мерзнути на майданах, рвати горлянку і йти на штурм.

Як переконати школяра, який з маленького геть не шанує науки, бо ледь не половина його класних друзів байдикують донесхочу, адже дванадцятки у щоденниках їм гарантовано батьківським гаманцем?

Як переконати недужого, що лікар, який відверто зазирає до його кишень, робить це не з доброго дива, а тому, що йому доводиться також платити колегам за своє здоров'я?

Для того, аби переконати увесь цей загал, мабуть, не варто майбутнім владцям виголошувати несусвітніх утопій, ставати сторчма, вдавати з себе героїв. Слід, вочевидь, просто покласти собі за принцип не лукавити навіть в дрібницях, не ховати у шухляду "незручні папери", не годувати іміджмейкерів. Жити по совісті, правда, совісті довиборчого зразка.

Ще раз до Томаса Ворда: "Час недороблених героїв набагато мерзотніший, ніж час, коли героїв нема взагалі".

Ігор Гулик, журналіст, редактор видання "Львівська газета"