Коротке есе про нас

Коли природі стає сутужно з теплом, і вона розщедрюється хіба на багрянець як сурогат сонця, ми намагаємося шукати його в оселях, дещо покинутих на літо, зневажених перед спокусами цієї благодатної пори. І з подивом з’ясовуємо, що навіть серед домашнього затишку нас намагається діймати політика, так ніби їй не досить мітингів під палючими променями сонця чи замало місця на всеньких парканах, звідки намагаються зазирнути в очі перехожих її знайомі обличчя.

Дивна все-таки річ, – попри здоровий глузд і доволі багатий життєвий досвід, ми віримо багатьом політикам, яким і віри йняти не слід. Якщо б це був пересічний громадянин, сусід, знайомий і кілька разів поспіль ми діставали б од нього такі уроки легковірства, погодьтеся, його прізвище давно б було викресленим з усіх записників, а при випадковій зустрічі ми навряд чи подали б йому руку. Йдеться навіть про дріб’язок, – борг в три гривні, ще якісь несуттєвості.

Чим же беруть ті, кого між виборами ми згадуємо „незлим тихим словом”,  на кого тицяємо пальцями, бажаючи окреслити винуватців усіх бід та нещасть? Невже своїм знанням того, як нам живеться, невже прагненням змінити щось у цьому світі? Бо сумнівно, що дешеві „сувеніри” зваблять нині когось, окрім викінченого люмпена, на тлі очевидного здорожчання всього і вся.

Міркую, що є кілька причин, з яких відтак формується влада, те, що маємо у її коридорах та затишних бюрках. Перша і, мабуть, найнесуттєвіша: з атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”. Але, виявляється, не кожен обов’язок є адекватним відповідальності. Обов’язок необміркований, незважений, а тому, безвідповідальний, скидається на вчинок вояка чи правоохоронця, який заповзятливо виконує первинно незаконний наказ. Він має цілковите право відмовитися від такої місії, однак для того, аби вчинити це, треба докласти зусиль, ризикувати зіпсутими стосунками з начальством, кар’єрою, добробутом родини. А так, – усе за правилами, усе, як в статуті. І совіть буцімто чиста, хоча...

Ця маленька причина натомість приховує поважний підтекст: загальну упевненість, що хто б не дістався влади, однаково нічого не змінить. А, отже, голосувати можна навпомацки, куди палець ляже.  А чим обертається такий вибір, – відвертими „бандюками” у парламенті, схильними до клептоманії типами, ласими до слави популістами.

Другий момент, який рельєфно видається на загальному тлі, – внутрішня потреба спільноти мати офірного цапа. У вітчизняних реаліях це мало б бути ціле стадо рогатих, відсепароваване від решти в окремий загін, який асоціюється з відомими будівлями на відомих вулицях. Власне кажучи, ситуація з колективними „відповідачами” не є надто зручною, загал звик до одноосібної офіри, а тому й досі час од часу чуємо тугу за президентською республікою, коли знаємо, кому дякувати, і кого ганити, і це знання перетворюється у стійкий стереотип, втілюється в конкретну особу, якій можна писати усе, що запрагнемо, навіть скарги на продавця за овочевою лядою. Причому, отой папірець „на село дідусеві” ми розглядаємо як виконаний обов’язок, на якому вичерпується наш потенціал впливу на владу.Важливо, що не отримавши жодної відповіді, у ліпшому разі – відписку, ми матимемо нагоду місяцями обговорювати у ближньому колі несправедливість та бездушність обраних нами ж владців.

То чому ж ми ховаємося від політики у затишних домашніх кублах: Чи не від власних помилок, від того, що справді зазирає нам у вічі, – наслідків нашої недбалості, моральної неохайності та. якщо бажаєте, неперебірливості? Може, ми втікаємо від самих себе?