Гарний артист — мертвий артист!

- Доброго дня, пане Антіне.  Хочу поговорити про поїздку Ірини Білик до окупованого Криму. Наскільки стає зрозумілим, пані Ірина не приймала участі в жодному концерті на окупованій території. Збурення в суспільстві викликало фото, яке Філіп Кіркоров розмістив на своїй сторінці в соцмережі. Коментуючи цю історію, Ірина Білик сказала, що насправді те, як українці ставляться до неї та до артистів загалом, змушує її задуматися про те, щоб покинути країну. Тут виникає питання, що вважати зрадою? Багато українських артистів гастролюють в Росії. Вони говорять, що справа лише в гонорарах, а не в підтримці ворога. Вони співають по-українськи, про Україну. Жодної «здравиці Путіну». Але суспільство все одно вважає їх зрадниками.  З іншого боку, якщо б, наприклад, той самий Орест Лютий поїхав до Росії та заспівав щось в Кремлівському Палаці зі своєї збірки «Лагідна українізація», жоден українець не сказав би, що він підіграє окупантам. Те саме стосується багатьох інших, кого українці вважають патріотами.  Чим викликане таке неоднозначне ставлення до українських митців, що працюють в Росії?

- Почну з того, що вже довгі роки, основним моїм принципом у ставленні до колег є біблейська аксіома “Не судіть та й не судимі будете”, або “Хто сам без гріха хай першим кине у мене камінь”.  Зокрема я ще добре пам’ятаю радянські принципи тотального цькування митців  і їхнього публічного засудження, тому свідомо відмовляюся долучатися до подібних практик, бо від них пахтить совком, а совок я не люблю в будь-яких проявах. Звичайно широким верствам новонароджених і вкрай радикалізованих патріотів-неофітів хотілося почути від мене “Засуджую категорично! Розіп’яти! Знищити! Стерти з лиця землі!”. Але світ набагато складніший ніж може здатися тим, хто тільки починає жити і робить перші спроби розібратися в українських реаліях. Є стара розхожа думка: коли війська або іноземна влада приходить на чужу територію, артистів, проституток та лікарів не чіпають. Чому? Тому що лікарі рятують життя, артисти розважають, а проститутки допомагають, певною мірою, чоловічому складу рятуватися від нудьги.

Акторська професія передусім полягає в тому, щоб подобатися людям, і заради цього артисти йдуть на різні уловки, на різні махінації, на різні, скажімо так, трюки. У кожного артиста є своя публіка.  А Ірина Білик завжди працювала саме в розважальній сфері поп-мистецтва, ніколи не забираючись на територію політики. Але якщо ти не цікавишся політикою, то політика рано чи пізно зацікавиться тобою. Здається це саме той випадок.

Ірина Білик є певною мірою іконою стилю для аполітичної гламурної публіки, яка і зараз веде звичний для себе спосіб життя, насолоджуючись “легкістю буття”, не дивлячись на те, що ситуація довкола абсолютно змінилася. Не секрет, що у нас навіть зараз, під час збройного конфлікту та, відверто кажучи, війни, значна частина населення лишається інертною,  не хоче розбиратися у ситуації, аби їм не заважали відвідувати ресторани, хизуватися сукнями і теревенити про відпочинок за кордоном.

Гламурна модна українська тусовка також завжди була, в крайньому випадку аполітичною, а в більшості випадків орієнтувалася на московські гонорари. Москва виплачує за виступ в десятки разів більше, ніж артисти можуть отримати в Україні.

Я та багато інших людей неодноразово наголошували, що залежність українського шоу-бізнесу від російських грошей катастрофічна. Ані Лорак теж колись починала співати українською. Як і Ірина Білик, що свого часу випускала україномовні альбоми. Але україномовним українцям україномовна музика в дев’яності-двотисячні роки була непотрібна. Вона не виправдовувала  тих шалених витрат, які вкидалися у неї. Шалені! Студії, записи і так далі.

Ситуація на ринку складається так, що люди більш охоче купували, і зараз купують, російськомовну музику. Ця ситуація не є нинішньою. Дійсно, не секрет, що багато хто з артистів, будучи патріотом України, не може собі дозволити зняти кліп, записати диск, якщо там не буде притоку російських, або проросійських грошей наших вітчизняних олігархів. Працює машина, величезна машинерія. І той, хто знаходиться вглибині, всередині процесу, це розуміє. Глядач пересічний, або спостерігач зовнішній не розуміє всієї специфіки проблеми. Воно йому не треба. Він бачить тільки факт: Ірина Білик поїхала до Криму. «Сволоч! Негодяйка!». Але ж вона там не виступала, наскільки я знаю.

Візьмемо ту скандальну фотографію. На ній не просто зображена Ірина Білик поруч з Кіркоровим, але і сам Кіркоров вдягнений в майку з Путіним. Я думаю, що тут є певний складовий момент дискредитації. Має місце фахова пропагандистська робота наших «російських друзів».  Артистка народна, гарна артистка,  харизматична, опинилася втягнутою в навмисно створений скандал.

З одного боку, треба бути мудрішою, розуміти, що зараз дійсно складна ситуація і нерви в країні напружені. Кожен день ідуть гроби, є загиблі. В такий момент їхати до країни-окупанта і обніматися там з людьми, які відкрито підтримують путінський режим – це досить легковажно, якщо не сказати – безглуздо… Принаймні для мене це є дивним.

Але ситуація набагато глибша. В тому сенсі, що біда у нас, українців, є одна ментальна, про яку я теж намагаюся кричати на кожному кроці.  Українські артисти виживають, жевріють. І це в той момент, коли в Росії держава: телебачення та радіо, вся інформаційна інфраструктура розуміє, що артист – це засіб експансії, це дуже потужний механізм для завоювання нових територій. Якщо у тебе з’являються шанувальники на якійсь новій території, - вважай, територія тобою завойована. Тому і йде потужна підтримка на державному рівні всіх цих кобзонів з валеріями. У нас же артисти надані самі собі, виживай хто як може. Вони мають проламувати головами стінки для того, щоб пробитися в ті ж радіоефіри. Тому що українські радіостанції на сьогоднішній день всі є, по суті,  російськими. І це аж ніяк не провина артистів.

 Якщо далі продовжувати цю тему, то добра чверть українського парламенту – це колишні регіонали, які є відвертими або прихованими адептами «руського міра». В Україні донині лишається досить багато людей, які вважають, що «Крим їх». Тому тут ситуація неоднозначна.

У мене, як Ви знаєте, є знайомий Орест Лютий. Він би досить радикально висловився б з цього приводу. А оскільки ви зараз розмовляєте з Антіном Мухарським, то Антін Мухарський, як людина більш філософського складу і з гумористичним поглядом на життя -  не є прихильником  різких суджень. Безумовно, хотілося б, щоб ми всі піднялися на якийсь інший рівень ситуації і почали діяти колективно свідомо. По-українськи и проукраїнськи. Але ми багато років, всі ці роки незалежності були, так чи інакше, сателітами Росії. Тому ми такі, а не якісь інші.

Он зараз я увімкнув канал Інтер. Там іде якийсь «Бомбардер» (російський телесеріал «Баллада о бомбере»,  - ред.). Війна, КДБ, партизани. Ну так чого про це не кричимо? «Люди! Приймаються ж закони! Не можна ж серіали про КДБ, зняті після 1991 року!». А воно іде… Ну що?  Кричати, чи не кричати?

- Наші прикордонники, які стоять на адміністративному кордоні з Кримом, кажуть, що дуже велика кількість українців їздять туди зараз на відпочинок. І питання виникає з Іриною Білик. Вона попалася? Що первинне: суспільство, яке толерує таку поведінку для «пересічників» – з’їздити собі відпочити в окупований Крим, бо звик, або артисти, які їздять до ворога на заробітки? Хто кому показує приклад? Хто кого, так би мовити, «поганому вчить»?

- У нас, - вибачайте, я перейду до радикальних термінів, -  все настільки хєрово і настільки заплутано… По-перше, у нас в суспільстві нема моральних авторитетів. Всі, хто претендує на звання морального авторитета, все одно персони під великим питанням. Заглиблюватися до цієї теми я не буду зараз, але просто скажу. Якщо Порошенко пообіцяв, балотуючись на посаду президента, що продасть "Roshen", а сам "Roshen" не продає, то чого Ви хочете від суспільства та артистів? Якщо на загальнонаціональному телеканалі ІНТЕР можливі абсолютно “радянські і совкові” концерти до Дня Незалежності, які потішать серце будь якого "сєпара", то що ви хочете?

Люди бачать, що країна все одно лишилася в ситуації подвійних стандартів. Ті, хто мусять обороняти державу, все одно беруть хабарі, "мутять" якісь схеми і т.д. Це якесь замкнене коло, яке ми не можемо розімкнути в глобальному сенсі.

Я завжди намагаюсь будь-яку ситуацію розглядати в історичній перспективі. Є така знана на весь світ, зараз дуже шанована, Коко Шанель. Вона відверта колабораціоністка, що співпрацювала з німцями. Потім в 1945-му році вона мала проблеми з новою французькою владою. Навіть відсиділа пару років.  В 48-му чи в 49-му вона емігрувала в Швейцарію, а 54-му повернулась до Франції і стала героїнею країни, її символом, який і зараз шанує весь світ. Ну от як ставитися до цього? Вона ж колабораціоністка, що співпрацювала з окупаційною владою.  Але минає час, вщухають емоції  і ситуація змінюється.

Є певні, на нашу думку, факти колабораціонізму умовного, перманентного колабораціонізму з окупантами. Безумовно, суспільство на даному етапі ставиться до цього різко негативно. Але вже через три роки, коли здохне Путін, у нас теоретично може статися така “любов з новою Росією”, що Ірина Білик має всі шанси стати тим першим «голубом миру», шо помирив український та російський шоу-бізнес.  Таке теж може бути. В такі часи, як наші, ситуація міняється настільки швидко, що вчорашній антигерой може стати героєм, а герой – антигероєм. Царство небесне, покійний Кузьма, в свій час теж відгрібав по повній, за те що брав участь у передвиборній  програмі Партії Регіонів. Тепер він герой нації!  Хто був правий, а хто неправий – розсудить тільки час.

Але мушу тут сказати і визначити одну дуже важливу річ. Зараз народжується новий українець і нова якість українського менталітету. Тому діяти так, як певні люди діють – сидіти на двох стільцях - вже не вдасться. «І вашим, і нашим» - так вже не вийде. Суспільство радикалізувалось настільки, що далі цей процес буде незворотнім. Глядач, слухач і шанувальник сам зробить свої висновки з приводу того, чию творчість йому слухати, підтримувати, а чию творчість не слухати і не підтримувати. Тому кількість глядачів у залі і кількість проданих дисків — єдиний об’єктивний показник успішності того чи іншого митця.

Український артист звик всідатися одразу на два стільці. З одного боку, бути українським патріотом, а з іншого – працювати на передвиборних концертах у Януковича. Чому? Тому що у українців дуже серйозна біда – вони ніколи не хочуть платити за мистецтво. Вони хочуть отримувати все «на шару». Це просто колосальна біда. Наше мистецтво - україномовна музика, книжка… Це благодійність, а не заробіток. Ти вкладаєш купу своїх особистих коштів, сил, а вони підходять: «Книжка 250 гривень, або диск 100 гривень… А чого так дорого? Бєсплатно роздавай!». Оце розумієте! «Бєсплатно» йому роздавай! А для артиста це колосальні кошти, які він десь сам собі дістає  і мусить виживати якось. Українці, нажаль, сільська нація, яка звикла до того, що мистецтво – це щось на кшталт товариства «Просвіта», до якого я ставлюся досить прохолодно, бо часи культурного аматорства давно минули.

Всі ці «культпросвєти» зробили в Україні свою важливу справу, але їхній час минув.  Вони вивели українське мистецтво в розряд шароварної художньої самодіяльності.  Українці займаються мистецтвом: театром, пісеньки, вірші якісь складають. Це по за тим, як вони орють поле, або стоять біля станка. Тобто це якась самодіяльність - аматорська історія. І вона накладає свій відбиток на наш сьогоднішній час. Українське мистецтво - наче щось аматорське, несерйозне якесь.

Кількісна гонорарна частина між російськими і українськими артистами різниться в рази. При цьому заможні українці дуже рідко дозволяють собі запросити українського артиста на свою вечірку, але вважають за потрібне заплатити більше грошей російському виконавцю. Оце така наша «жлобкувата”. Вона зараз змінюється потроху, дуже повільно, але  на краще.

Ми не вміємо аплодувати своїм артистам, поки вони живі. Гарний артист — мертвий артист, і тільки тоді ми розуміємо, що він для нас значив. Але кожен з артистів — то передусім людина, що має право на помилку, і право на життя, щоб ту помилку виправити. Дай Боже Ірині Білик довгих років життя,  наснаги, хисту й натхнення написати ще багато гарних українських пісень, бо вона талановита і харизматична дєвушка:::))) Я знаю її понад двадцять п’ять років. І вона завжди любила Україну, як могла і як вважала за потрібне. Розумію, що ложка дьогтю псує  діжку меду. Але вміння прощати — то найбільша християнська чеснота.

Антін Мухарський, український письменник, актор, телеведучий, галерист. Засновник мистецької платформи «Український культурний фронт»

Бесіду провела Лариса Волошина, редактор Еспресо ТВ