Коломийки

 

На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав:  „Аби дізнатися, шо має відбутися, достатньо простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні і ті ж результати”. Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.

 

Є проблема країни, схильної до імпульсивних вчинків. Є проблема еліти, не навченої шукати нових шляхів до порозуміння із загалом. Тому найперше, що трапиться – нічого не трапиться. Нового.

 

Процес розпочався з традиційних для України непорозумінь серед верхівки. Відтак маємо ефект концентричних кіл, які, мов хвилі, спровоковані каменем на спокійному плесі, охоплюють увесь терен, спочатку дістаючись владних містечкових бюрок, а згодом „дістають” маси. Причому, тубільні урядники, самі того не відаючи і не бажаючи, провокують „народ” на інтерес до політики. Що було за часів кучмового референдуму? Зірвані з роботи натовпи юрмилися на міських майданах або ж у сільських клубах на підтримку не зовсім втямленої ними ж ідеї. З іншого боку – опозиція гуртувала прихильників, аби зашкодити організаторам плебісциту. Коли офіційні пристрасті сягли апогею, обидва крила заангажованої масовки порозумілися між собою і гуртом визначали найочевидніший об’єкт для свого невдоволення – владу. У результаті –  «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»).

 

Стара коломийка звучить тепер вкотре. Прихильники президента виходять на трибуни, аби висловити обурення корупційними схемами прем’єра. На адресу Порошенка летять звинувачення з очевидними натяками на «прокремлівську змову». І те, й інше – цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств. Але, далебі, це не так.

Народ наразі вичікує, громадячи враження та досвід, аби незабаром зробити далекоглядні і незворотні висновки. Незабаром, бо політики легковажно забули, що в Україні був 2014 рік, і після нього загал здобув практичний навик реалізації задавнених кривд.

 

Найпоміркованіші з владоможців волають про небезпеку дочасних виборів, усвідомлюючи, що вони можуть завершитися тектонічним зсувом України на користь неочікуваних радикальних сил. Якщо так трапиться, то цілком реально сподіватися, що і пропрезидентським, і пропрем’єрським доведеться вкотре опановувати урок, незасвоєний свого часу, – урок опозиції.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com