Непорозуміння з примиренням
Мешканцям довіреного Порошенкові терену вже випадала історична нагода мати «батьків» нації
Ілюстрація: timer-odessa.net
Напередодні річниці завершення Другої світової війни в Європі пересічні українці, на відміну від минулих схожих дат, не надто переймалися проблемами примирення ветеранів, які воювали у різних шанцях. Хіба що на одному з телеканалів зробили спробу з’ясувати, хто мав би бути «perpetum mobile» цього процесу. І виявилося, що ледь не половина учасників нерепрезентативного опитування кивають на державу. Ось, мовляв, президент підпише відповідний закон, директивно накаже колишнім воякам червоної армії та ОУН-УПА потиснути руки і все, – в Україні запанує мир і благодать. Така собі постсовкова традиція полагоджувати справи, «йдучи назустріч...».
Президент, поза тим, закону підписувати чомусь не квапиться. Може, тому, що бажання стати «батьком» для усіх українців, на жаль, а, може, на щастя, м’яко кажучи, наразі не надто збігається з можливостями. Ремарка «на щастя» до того, що мешканцям довіреного Порошенкові терену вже випадала історична нагода мати «батьків». А почуття жалю виникає у кожного більш-менш політичного заангажованого українця під час споглядання невдалих спроб примирити недавніх учасників «майданної команди».
Як не сьогодні, то завтра нам вкотре пообіцяли покінчити з корпуцією. Зволікання з цією процедурою, яке недолуго намагаються пояснити, киваючи на досвід цивілізованого світу, тієї з Німеччини, спричинене, як на мою думку, все ж не цим. Президентові залежить на посиленні керованості депутатської більшості. А поєднати в одній упряжі несумісні інтереси частини БПП, Народного фронту і сумнівну незалежність Ляшка та «Самопомочі» започаткує новий виток нестабільності усіх державних інституцій.
Мені можуть закинути гіперболізацію світоглядних та інтересових засад учасників коаліції, позаяк в Україні давно склалася цілком під ставова думка, що новітні партійні структури, – це своєрідні бізнес-клуби за інтересами. Так міркують і ті, хто бачить у партійних списках лише «донорів», не зауважуючи за їхніми меркантильними інтересами справжнього налаштування публічних гравців на політичному кону, і пересічний люд, який не надто вникає у деталі. А в них – дрібницях, - знано, ховається нечистий.
Один з головних теоретиків сучасного українського солідаризму Юрій Збітнєв у праці «Німецький експеримент», аналізуючи закономірність появи у поствеймарівській Німеччині фашизму, пише: «Виразний патріотизм та крайній націоналізм Гітлера мали дуже мало спільного із споглядальною залюбленістю германофілів у народ. У боротьбі за майбутнє Німеччини він, на відміну від пересічних “фелькіше”, котрі не спромоглися піднестися вище усяких фольклорних гуртків, партійок і товариств ветеранів, був готовий до якнайвідчайдушніших дій».
Готовність до «якнайвідчайдушніших дій» – хіба не характеристика загнаних у кут олігархів, що утримують левову частку бундючних нардепів не за «гарні очі»? Вони, вочевидь, не вирізняються «виразним патріотизмом і крайнім націоналізмом», зате уповні компенсує цю відсутність соціальною приправою до обіцянок «хліба і масла»?
Я далекий від уявлення про певних комбатів як майбутніх «диктаторів». Однак переконаний, що вони ідеологічно близькі до тих, хто вибудовує свою стратегію, озираючись на досвід російської керованої демократії. Тим паче, що путінська система – доволі ефективний рецепт «примирення нації», – хто не з нами, той проти нас...
Порошенкові, безумовно, важко, попри його позірну непричетність до коаліційних «танців», зважитися на вибір. Імідж ліберала заважає йому уповні втілити підсвідоме бажання бізнесовця розрулити все звичним способом тиску. Моральні ж уявлення все більшої частини українців підказують, що так і слід чинити.
От і спробуй мирити ветеранів, коли у власній голові сум’яття...
Оставьте комментарий
- Актуальное
- Важное