Запорука перемоги

Гадаю, що вже незабаром з’ясуються визначальні мотиви найзнаковіших постатей українського політикуму і мета, що спонукала їх до вельми ексцентричної поведінки, неадекватної періоду звичного великоднього затишшя. Принаймні, заяви, зроблені під куполом Верховної ради, обіцяють логічне продовження, а то й завершення конституційної реформи. Інша річ, яким буде це завершення, і чи досягнуть зміни, започатковані похапцем, під тиском обставин і закордонних партнерів, зміни, що, як завжди, стали плодом потворного ренегатства одних і жадоби влади інших, корисних для країни результатів.

Відтак тепер ми розпочали дискусійний період, коли кожен більш-менш освічений може висловити свої прогнози і сподівання. Ситуація, – демократична з одного боку, бо сприяє розвою громадської думки, є все ж ненормальною, оскільки за вільнодумними розмовами приховується суть. А вона полягає у тому, що спільнота, як зазвичай, обговорює ймовірний наслідок і цим практикує медитацію від неможливості впливати на процес ухвалення рішень.

Сторони, яка уважатимуть себе ображеними, - а такі, безумовно, будуть, - потерпатимуть, мабуть, від задавненого комплексу меншовартості. Він спричинений не тільки схильністю до дитячих вередувань, коли дорослі роблять щось “неправильне” з точки зору малюка. Недуга посилюється ще й подиву гідною амнезією, оскільки це “неправильне” ще кілька років тому було головною ідеологемою нинішніх опонентів.

Середовище, яке наполягатиме на “усікновенії” президентських повноважень (читай «Народний Фронт»), своєрідному секвестрі арсеналу Порошенка, безумовно, через рік-два впаде в гріх його ж реабілітації. Бо тоді ходитиме про наступника ПОПа, і серед когорти посягачів на його фотель, ясна річ, виявиться нинішній прем’єр. Тоді казатимуть, що саме широкі можливості інституту глави держави дозволяли йому ходити “поміж дощем”, дотримуючи балансу рівноваг і стримунь всередині країни, рівно ж урезонювати впливи «п’ятої колони».

Зараз же у свідомості загалу намагаються вкорінити апокаліптичні настрої повного краху ідеї державності й незалежності. Дехто намагається вписати неквапливий поступ реформ у систему “міжнародної змови” проти України. Що найприкріше, в одну купу звалюють все – і фронтові справи, і конституційні зміни, і реформу системи місцевого самоврядування, що її намагаються подавати зараз за Судний день для держави. Демагогія з елементами Апокаліпсису взагалі властива невдахам, які зациклені на власному світосприйнятті, на непогрішності власних моделей світобудови. Коли ж вони виявляються неспроможними або природний плин подій ламає структури і схеми, їхні апологети здіймають галас, у якому важко відшукати елемент логіки. “Один з найпоширеніших парадоксів, – пише Ортега-і-Гасет, – полягає в тому, що перемогою в битві звитяжець завдячує своєму супротивникові. Потуга якогось війська - поняття абстрактне. Вона залежить від потуги супротивника, і одним з її складників є слабкість ворога”.

Найгірше, що апелюючи до європейських принципів, люди, яких важко запідозрити в злих умислах щодо своєї батьківщини, не бажають зауважувати очевидного: український президент й досі залишається гарантом Конституції. І цих повноважень ніхто йому не забирав. До того ж Порошенко може покладатися на РНБО, –організацію, яка не має аналогів у Європі, і рішення якої є обов’язковими до виконання усіма органами цієї держави. Перелік президентських можливостей і засобів для їх реалізації можна було продовжувати. Але це тема окремої публікації.

Інша річ, що він не наважується уповні скористатися власними засобами для того, аби зупинити хвилю кризи, яку провокує, на перший погляд, його ж коаліція. Не дивно, – маючи за плечима людей, які істерично шукають сірих кішок у темній кімнаті, які, може, й не бажаючи того, оперують аргументами з арсеналу “шустерів”, ПОП за визначенням не може бути сильним президентом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: life.pravda.com.ua