Сверблячка реваншу

Мізерний (а чи мізерний?) результат «вчорашніх» — Бойка, Льовочкіна etc., які зараз умостилися на лавах парламентської гальорки теж предмет для кпинів. Однак, попри усі застороги, навряд чи варто міркувати собі, що для Порошенка і К прийшли безхмарні та безтурботні дні.

Серед конституційної більшості, яку сформовано майже без адмінресурсу, зріє ідея реваншу. Там добре змикитували: те, що нині видається монументальним та тривалим, насправді – хитке і непевне. Зрештою, як будь-який державний інститут у будь-якій країні, якій доводиться провадити оборонну війну.

Першим законопроектом, внесеним до нової Верховної Ради представниками «Батьківщини» став документ про імпічмент президента. Ду-у-же актуальний зараз, хіба не так? Зроблено це витончено, з розрахунком на електорат, який завжди був прихильним до популістських гасел Юлії Тимошенко. Адже останнім часом лише лінивий не заявив уголос чи в приватній розмові, в соціальних мережах про помилки Петра Порошенка. Тим паче, що ледь не щодругий в Україні після Майдану виявився фахівцем, — як не військової справи, то щонайменше, — у царині державного управління.

Тимошенко свідомо обрала неопозицію, хоча насправді роль вічної революціонерки їй не тільки пасує, вона – це те амплуа, у якому ЮВТ почувається, мов риба у воді. Не тому, що стратегія і тактика будь-якого опозиціонера є завжди витонченішою і безпринципнішою, ніж політиків з провладного табору. Ментально Тимошенко дуже довго пам’ятає зло, як і кожна жінка, але саме її особа вміє використати будь-яку нагоду, аби скористатися ним. Цинічно, підло і головне – ефективно.

Після повернення із Харківської лікарні-в’язниці Юлія Володимирівна дуже точно вловила налаштування Майдану: тоді був не її час. Участь у президентських виборах була спрогнозовано програшною, однак вона дала можливість екс-зірці української політики збадати постмайданне суспільство на прихильність до своїх ідей, на відпірність проти популізму. Парламентські елекції утвердили Тимошенко у думці, що «справедливість є, і за неї варто боротися». Справедливість не у широкому розумінні цього слова, а в суто особистому – справедливість щодо ЮВТ, довгий і «тернистий» шлях якої до омріяного президентства таки мусить бути винагороджений.

Її розлучення із давніми соратниками, зокрема, Турчиновим, було формальним. Вони, гадаю, ще повоюють разом, особливо, якщо Олександр Валентинович повважає себе обділеним посадою. Цілком прогнозовано маленька фракція «Батьківщини» послуговуватиметься статусом «золотої акції» під час важливих голосувань, цілком реально, що вона знайде собі чимало союзників у лавах «фронтовиків», бо вони є колишніми адептами Тимошенко.

А ще, — це дуже важливо, — не варто ігнорувати непевний, але не раз і не двічі підтверджений чутками факт приязності між Тимошенко та Путіним. Певна річ, він не афішується, бо таке в Україні нинішній не вибачають. Однак мусимо зважати на те, що Москва не полишить ідеї впливати на українську політику за будь-якої нагоди і будь-яким робом. І реваншистське налаштування вчорашньої «газової принцеси» цілком можливо стане предметом зацікавлень Кремля.

Реванш у політиці часто трактують як ознаку демократії. Ротація еліт в умовах вільного вибору – річ позитивна і мотивуюча. Однак тільки у зрілих суспільствах, не розшарпаних війнами, чварами та злиднями. Запитаймо себе: чи такою є Україна зараз?