Анти-Дюранті

Игорь Гулик
20 ноября, 2014 четверг
13:00
client/title.list_title
 
1
Кілька років тому у валійському місті Аберествив відкрито меморіальну дошку на вшанування пам’яті журналіста Ґарета Джонса. У тридцяті роки минулого століття він, один з небагатьох, зважився сказати правду про Голодомор в Україні. Кажуть, що саме публікації Джонса спричинили його раптову смерть під час поїздки до Китаю. Чутки, однак, неперевірені, але фактом залишається оголошення журналіста персоною нон-ґрата в СРСР.

На відміну від свого «колеги» Волтера Дюранті, який після поїздки до «країни мрій» вихлюпнув на сторінки «New York Times» купу, як би сьогодні сказали, «джинси» про стан українського села, Ґарет Джонс обрав високі стандарти професійної журналістики. І, з’ясувалося, що за цей вибір не дають нагород, до прикладу, Пулітцера, а готують замахи, провокації і смерть. Навіть масові протести української діаспорної громади напередодні кожної річниці Голодомору не можуть переконати комітет з присудження найвищої американської премії у галузі журналістики переглянути своє рішення щодо нагородження Волтера Дюранті.

Можна розвивати тему замовчування й іґнорування самого факту української трагедії 30-х років, можна згадати, з яким цинізмом певні кола у США коментували порівняння Голодомору з Голокостом, до яких вдався свого часу Віктор Ющенко, можна, зрештою, повернутися на кілька років у минуле, коли на саміті керівників зовнішньополітичних відомств СНД Україні було відмовлено у визнанні голоду 1932 – 33 років геноцидом. Однак ці історичні недоречності нівелюються життєвим подвигом Ґарета Джонса, Джеймса Мейса і ще кількох інших сумлінних журналістів, для яких критерії фаху були вищими, аніж сумнівні відзнаки чи їхній грошовий еквівалент.

Власне Джонс є доволі яскравим прикладом відмови газетяра від так званої «свободи півслова», від подвійних стандартів, до яких вдаються, здебільшого, політики, прагнучи балансувати на межі популярності і задоволення своїх інтересів. Втім, хай не ображаються колеги, але хіба поодиноким є у нашій практиці послуговування принципом «Мета виправдовує засоби»? Чи не його мав на увазі Волтер Дюранті, коли арґументував потребу колективізації «залізним»: «Неможливо засмажити яєшню, не розбивши яєць»? До схожих пасажів вдалася адміністрація Джорджа Буша, пояснюючи смерть українського оператора Тараса Процюка в іракському готелі «Палестина». Війна є війна...

Можна знайти тисячі виправдальних мотивів для оборони позиції журналістів, для яких стала звичною роль покоївки владоможців чи «грошових лантухів». Тотальна зубожілість працівників мас-медій у провінції і яскравий приклад збагачення столичних медійних «кілерів» за часів колишнього режиму були точкою відліку нинішнього становища України, яка, за недавно оприлюдненими оцінками «Freedom House», посіла 113-е місце за рівнем свободи преси. Поступ безсумнівний, однак коли зазирнути за лаштунки редакційних ньюз-румів, то матимемо непривабливу картину.
 
Цензура на державному рівні, нагінки на видання й окремих журналістів, податковий і «пожежно-санепідемічний» тиск, зрештою, фізичне знищення неугодних поступилися перед всесиллям і свавіллям власників видань, які прагнуть використовувати належні їм медії для досягнення приватних політичних або бізнесових цілей. І лише від журналістів залежить, хто візьме гору: ті, що понад усе прагнуть влади і грошей, чи ті, для кого правда і людськість – не порожній звук.
Теги:
  • USD 41.16
    Покупка 41.16
    Продажа 41.65
  • EUR
    Покупка 43.07
    Продажа 43.85
  • Актуальное
  • Важное