Київський етюд...
Теплий Київ. Затишний і метушливий. З зеленими берегами Дніпра, що м’яко кутають золоті куполи білих церков.
З гулкими автострадами, яхтами та катерами, мостами та гарячими від ще палкого літнього сонця пісками на островах. Осінь вже торкнулась цих пухнастих берегів своєю позолотою, але в повітрі панує та пора, яка насичує душу радісним спокоєм – не пече, а гріє, не жене в тінь, а запрошує до мирного споглядання. Мій улюблений Київ – місто, до якого я завжди приїздив із відчуттям радості і незрозумілої, підсвідомої надії на щось краще. Місто, де кожен куточок, навіть якщо бачиш його вперше, свій, рідний. Тут можна годинами гуляти по деяких місцинах і ловити себе на думці, що хочеться торкнутись шершавої кори високого дерева, провести долонею по білій прохолодній стіні старовинної будівлі. Місто, що запрошує, але не завжди пускає. Наче при всьому бажанні не довіряє, як колись обманута жінка. Згодом вона впустить вас до себе і заплющить очі на ваші вади та навіть нахабство. Вона дозволить вам пити пиво на узбіччях та біля метро, кидати пляшку повз урну, плювати на свою траву та полишати недопалки від цигарок на нещодавно пофарбованих в синьо-жовті кольори лавках. Складний в своєму характері, але довірливий по суті Київ. Скільки раз обманювали тебе і кого ти тільки не прихищав у собі. Як довго ти вмієш терпіти, співаючи сумних пісень на перекритому на вихідних Хрещатику! Як важко тобі розізлитись, розгойдатись, розпалитись в гніві своєму! Хіба можуть ці хлопці та дівчата, що малюють на мольбертах зелені бані старовинних церков на Подолі, взяти до своїх творчих рук палиці чи тим паче автомат! Здається, що ні. Твоя поетика обіймає їхні думки романтичними снами. Вони люблять твої куточки, що насичують їхню пам’ять поцілунками, відвертими зізнаннями та іншими емоційними фарбами. Вони люблять тебе, але не завжди в цьому зізнаються. Точніше їхня відвертість особлива. То вони пускають повітряного змія на лаврських схилах та обіймаються в траві на очах у туристів. То вони розмальовують твої стіни дивними візерунчатими текстами. То виколупують з твоїх доріг цеглу і кидають її в ворога в погонах, щоб довести своє право на справжню, вірну любов до тебе. Любов, суть якої в повазі до себе, до своєї оселі, до стін, до землі, до вологого повітря на набережній. І тоді тонкі пальці художника вдираються в закоптілу бруківку. Тоді руки поета тримають щит, що прикриває себе і товариша. Тоді юний журналіст, який через годину залишиться без ока, лізе з камерою в саме вогняне пекло, щоб зробити вражаючий і правдивий кадр, в якому буде палати обурена душа.
- Актуальное
- Важное