Шарм терпимості

Нині, коли спільнота переводить подих після затяжних політичних перепалок, взаємних звинувачень, а політики цигикають свою улюблену коломийку про те, хто кого надурив 26 жовтня, маємо змогу широко розплющеними очима поглянути на те, що ж відбувалося в Україні упродовж цієї осені.

А майже нічого, – такого висновку можна дійти, зокрема, прискіпливіше проаналізувавши інструментарій, якими послуговувалися головні фігуранти парламентської кампанії. Можливо, якимось із них, цих методів, надавалося менше уваги, іншим випало бути головною зброєю в арсеналі політиків, але асортимент назагал – звичний.

Після інтегрального Майдану і початку війни звичне протиставляння „двох Україн”, нагнітання привиду галицького націоналізму на межі з фашизмом деактуалізувалися як стильові і практичні риси усіх дотеперішніх вітчизняних елекцій. Порівняно з попередніми виборчими перегонами, єзуїтська риторика щодо „розпаду країни” набула нових сенсів, зокрема небезпідставно тицялося пальцем у реальні загрози сепаратизму та зовнішньої інвазії. Питання мови теж випало із козирної колоди. Як і дискусія про європейську перспективу, з якої можна гучно сміятися лише через те, що „патентовані прозахідники” зробили все, аби зачарована Європа перетворилася на втомлену Україною та її проблемами «стару песимістку».

Характерною ознакою минулих виборів стало те, що вони, фактично, були війною олігархічних кланів. У такому випадку розмова про українські вектори не варта й виїденого яйця, оскільки, по-перше, олігархічну країну аж ніяк не чекають у солідаристській Європі, а, по-друге, промислові товстосуми вітчизняного Сходу та Півдня, які раніше остерігалися, як вогню, конкуренції з великим російським капіталом, тепер втратили не тільки цей страх, а й свої статки. Тобто Україна, попри ілюзорні шанси, наразі може вважатися світовою провінцією.

У принципі, Львів теж посилив свій імідж глибокого загумінка. Цього разу обійшлося без запрограмованих „телеспектаклів” про походи тутешніх „наці”, погроми російських культурних центрів і про "підлі плани" виселити усіх неукраїномовних на схід від Хутора Михайлівського. Себто політтехнологи розважливо вирішили собі, що П’ємонт може бути достатнім джерелом інших месиджів, – саме тут, на їхню думку, нацдеми поборюватимуть одне одного, і цього конфлікту цілком достатньо. Зрештою, так і трапилося, не зважаючи на толерантну риторику провідників місцевих БПП, НФ, Свободи і Самопомочі. Внутрішня напруга цього протистояння втілилася у потаємних ходах, у продукуванні підозр та недовіри, а також брудному чорному піарі з усіх таборів.

Що цікаво, загал залишався байдужим до цього багатошарового конфлікту, тому, можливо, ці дочасні вибори виявилися найтолерантнішим електоральним актом за всю історію новітньої державності. Це може звучати парадоксально, позаяк у теле- та радіо ефірі, на газетних шпальтах чи на мітингових майданах точилася завзята боротьба.

Народ мовчав. Отже, не переймався проблемами так званої „еліти”, а якощо й брав до уваги її риторичні вправи, то лише для того, аби перевести їх у площину фольклору. „Джерело влади” дистанціювалося від влади? То чи легітимною є вона?