Затишний Поділ зі старенькими церквами, що потопають у зелені над мудрим Дніпром. Серце Києва, де пульсує життя, за яким спостерігають минулі епохи через вікна будівель українського бароко. І от у цьому серці столиці мені запахло смердючим духом. З чого б? Невже луганчанин замість того, щоб у душі своїй нести вдячність землі, що прихистила його, назбирав гіркоти і готовий зненавидіти свою ж столицю? Ні. Причина в іншому. Просто на моєму улюбленому Подолі я вгледів ті ж самі обличчя і почув ті ж самі прізвища, які перетворили мій рідний Луганськ на руїну, а його населення на зомбоване стадо. Ходять кияни по своїй землі, з недовірою ставляться до пересічних луганчан та донеччан, які стали заручниками долі, і при цьому під носом не помічають, що справжнє зло поруч. І це зло має гроші, вплив, владу. Понад те, воно є представником іншого зла - кремлівського. Ще не загоїлась культя України від анексованого Криму, ще не погнили не забрані трупи солдат із донбаської землі, а творці нашої біди повним ходом вклинились у передвиборчі перегони, паскудячи ауру стародавнього Києва. Ворог не біля воріт. Він усередині нашої фортеці. Ба Більше - він нікуди з неї не виходив.
Буває так, що персона так до ладу говорить, так правильно розставляє акценти, що не повірити їй начебто неможливо. Але ляпне одну фразу і все стає на свої місця - зрадник. «Ми в цьому плані наробили стільки, чого не варто було робити - починаючи з мови, щоб всі "розмовляли на одній мові"... Ну, слава Богу, зараз почали розуміти, що це таке», - сказала одна людина з іронічним акцентом на фразі "розмовляли на одній мові" і, гадаю, всім зрозуміло, що після таких слів її варто відправити до шахти на Донбас, щоб їй популярно пояснили класичною, загальнодоступною російською мовою, що таке мовна політика на сході України. Але вона туди не полізе, бо це Леонід Данилович Кучма. Його місце, як виявляється, в Мінську за столом перемовин, а не в зросійщеному Луганську, де палять українські прапори, а українців катують у підвалах. Враховуючи те, що ця персона правила державою десять років і на перших своїх виборах орієнтувалась перш за все на російськомовні регіони, то зрозуміло, чому за весь цей час українська мова на Донбасі була майже винищена з газетних прилавків та взагалі місцевих ЗМІ. Виявляється, на думку Кучми, хтось когось примушував розмовляти одною мовою. Не примушував, Леонід Данилович, а примушує розмовляти, і мова ця російська, адже за використання української мови в українському Луганську зараз зокрема завдяки вашій колишній політиці можна втратити життя. В прямому сенсі цього слова.
А тепер уявіть собі - людина, яка або не розуміється на кричущих нюансах сходу України, або просто не хоче визнавати істинний стан речей, позиціонується наразі як Мінський «миротворець». Його ж комсомольські пасинки, які з кінця 90-х років окупували Луганщину, так і не навчившись розмовляти українською мовою, незважаючи на те, що займали посади губернаторів та голів обласних рад, зараз знову прямують до крісел парламенту. Враховуючи «особливий статус» Донбасу, а точніше його окупованих територій, можна сказати що вибори там – на сході - дійсно відбудуться. Понад те, вони відбудуться так, як потрібно цим пасинкам, а нині відвертим кремлівським агентам впливу. Можете собі уявити обличчя Валерія Голенка у Верховній Раді? А він має шанс туди потрапити і ніхто цьому не завадить, адже мало хто в Україні взагалі знає, хто він такий. Зрештою, навіть не у всіх викликає здивування, що робить в Раді Олександр Єфремов - особистість більш відома загалу. Мовляв, ну так сталося. До речі, щодо Єфремова. Олександр Сергійович абсолютно адекватна персона луганському середовищу. І питання тут не в його проросійських поглядах. Просто він по суті своїй диктатор, «батя». А саме на «батю» чекає Донбас. Пам’ятаєте відоме – «Батя, я стараюсь!»? Це не просто фраза нерозумної жінки. Це суть ментальності краю. Тому, що б Єфремов не робив на своїй Батьківщині, він все одно там залишиться своїм. А все тому, що він хоче бути хазяїном свого регіону. І я не можу в цьому йому дорікати. Це нормально - мати потребу володарювати. Не нормально людям прагнути ярма.
Зрештою, якби не ця парадоксальна особливість Донбасу – прагнути ярма, то всього, що трапилось там, просто б не відбулось. Та питання зараз навіть не про Донбас, а про Київ і всю Україну. Прагнучи до волі і демократії, ми зараз потрапили в ситуацію, коли на арені виборів маємо чергову виставу. Нам дійсно ні з кого обрати, адже за безліччю облич стирчать ті ж самі вуха, тієї ж самої системи. Який же вихід? Майдан-3? Чи готове суспільство до нього? І навіть якщо він відбудеться, то де гарантія, що зміниться суть тої системи? Гарантії немає і нічого одразу не зміниться. Але без тупотіння ногами та биття в барабан інколи маленьку людину почути важко. Змінюється народ, і зрештою еволюційно з перервами на революційні потрясіння через роки прийде до гармонізації суспільних відносин. Тоді і буде сформований реальний, а не декларативний запит на чесність і гідне життя. Тоді і вивітриться з Подолу і всієї України совково-комсомольський сморід від сміття проросійських магнатів. Але ж для початку треба навчитись його помічати. Хоч би у себе під носом.
ДЕНЬ
