Час солідарності і відповідальності

Валентин Торба
9 июля, 2014 среда
22:05

Єдиний варіант вдалого політичного розкладу за умови забезпечення миру на цій Землі — це боєздатна армія й чітка вертикаль влади

client/title.list_title

Недозрілість суспільства відбивається проекцією і на політикуму. Годі чекати чесної та ефективної влади з національними пріоритетами без готовності до цього громадськості. Відомі події на Майдані штурхнули народ, і він начебто почав пробуджуватися від сплячки. Уперше, 2004 року, в нього вже була спроба прокинутись, але сонні мухи політичних авантюр стомили його, розчарували, і він знову заснув. Заснув над ще небезпечнішою прірвою. Тепер народу впасти в сон розуму та національної свідомості не дає війна. Сусід, який уявив себе володарем світу, поставив над нашим вухом гучномовець, що не дає розслабитись.

Тепер ми приречені дорослішати, мислити, робити висновки, брати відповідальність на себе, а не апатично відмахуватися, мовляв, там, наверху і без нас все вирішать. Тепер нація наситилася бажанням вирішувати свою долю самостійно. Саме в цьому поштовху я вбачаю народження нової епохи формування політичної нації. І, хоч як прикро, але без відчуття постійної небезпеки, без страху втратити можливість мислити на базі вільного інформаційного простору, та врешті реалізовувати власні переконання через вибір, ми маємо шанс втратити ледь набуте надбання.

•  Ми пам’ятаємо, як 25 травня бандити не дали луганчанам реалізувати власне право виборця на виборах президента країни. Самі того не усвідомлюючи, терористи своїми руками здійснили цікавий експеримент — а що як справді не прислухатися до Донбасу? Думка крамольна, небезпечна, але дуже спокуслива. Регіон, який двадцять років впливав на результати виборів, проштовхуючи до влади політичних авантюристів із червоними прапорцями, місцевих олігархів-рабовласників, заволав, що його, виявляється, не чули, й заткнувся сам. Як наслідок — один тур, і на чолі держави особистість, яка володіє іноземними мовами, дипломат, бізнесмен, а не розпальцований гопник у коштовному костюмі. Може, і далі так? Звісно, від цієї думки треба відмовитися, бо вона занадто оманлива. Адже, якщо придивитись уважно, Донбас справді ніхто не питав усі роки незалежності. Більше того, Донбас взагалі ніхто ніколи не питав, і його це абсолютно влаштовувало. Зарплата як запорука стабільності, одноосібне начальство як 

форма безвідповідальності «маленької» людини — все це формула ментальності пролетаріату. Мабуть, саме тому так не любив пролетаріат освічений, цікавий, багатогранний булгаковський герой професор Преображенський. Місцеві князьки купували в столиці свої посади, Київ натомість намагався не забивати собі голову небезпечними тенденціями, що прогресували на Донбасі. Така поведінка й призвела до того, що Київ не помітив, як на сході країни дозріла вкрай загрожуюча сила. Українці забулися, заснули, й ця сила, випестувана з кінця 90-х років, перейняла ініціативу. Це — сила забагатілих швондерів, що помикали натовпом шарікових. Наслідки нам усім відомі. Сам же Донбас ніколи не був політично активним. Активними в цьому регіоні були представники певних поколінь, і саме вони створювали те проросійське та прорадянське тло. Сам же Донбас, хоч яким би він був затьмареним пропагандою, бажав одного — матеріальної безпеки.

Донбас наразі не відірваний від України. Треба розуміти: Донбас — це розтрощена, а не відрізана нога нашої країни, яка потребує фіксації та лікування. Для того щоб оздоровити його, мало займатися лише Донбасом. Потрібне комплексне лікування всього організму. Можна піти старим авантюрним шляхом, який використовували політики десятиліттями, — створити проекти під певну категорію населення. Так, ще наприкінці 80-х КДБ зондувало настрої в народі й створювало партії під відповідні смаки. Робота велася, так би мовити, на випередження доти, доки народ сам не зорганізується і, відповідно, візьме владу у свої руки. Можна розвести знову схід і захід за політичними вподобаннями, пропонуючи цукерки в різних обгортках. Можна створити лідера, який би грав на проросійських симпатіях, а насправді підігравав проукраїнському вектору — єдності країни, національним інтересам. Можна скористатися послугами вже народжених суб’єктів і просто купити їх. Варіантів безліч. Але наразі жодна з авантюр на забитому Донбасі не дасть головного результату — довгострокового ефекту оздоровлення. До чого доводить така гра, можна простежити на прикладі майже збанкрутілого в політичному сенсі олігарха Ахметова. Час ігор минув.

•  Настав час справжньої війни за розум і душу. Донбас не визнає слабкості й напівзаходів. Донбас прагне до сильнішого, рішучішого. Він лише зовні здається кремезним чоловіком, насправді — це недалека й багато разів обманута жінка, що стомилася бути сама. Їй потрібен впевнений у собі чоловік, лідер. Саме тому т

ут полюбляють гратися в любов до «великої і нєдєлімої», бо вона справді велика територіально, в неї зброя та амбіції. Про які амбіції Києва можна казати, якщо він так легко продається? Якщо він схильний затуляти очі й не бачити, не помічати?

Тому перше, що треба зробити, — це не переконувати, не просити, не загравати з Донбасом, а явити йому взірець успіху, сили й рішучості. Мало витравити гній бандитизму з теренів сходу України. Треба вичистити коріння феодалізму, що буйно розквітло в регіоні. Треба забезпечити чітко функціонуючу вертикаль влади з максимальним винищенням корупційно-бюрократичної складової й при цьому матеріально заохотити населення. Усе це виглядає як казка, як щось абсолютно нездійсненне принаймні найближчим часом, в той момент, коли проблема потребує вирішення негайно. Насправді вже до Майдану було абсолютно ясно, що з тими наїздами на малий бізнес, з тим бюрократичним божевіллям і панівним засиллям кумівсько-хабарницької системи розвиток економіки краю неможливий. Україна просто не має іншого вибору, ніж покінчити з цим, і ні в якому разі, повторюся, не загравати з регіонами, не намагатись їм дешево сподобатися. Розмови про надання більшої самостійності регіонам небезпечні. Донбас і без того був достатньо політично автономізований і мав безліч преференцій. Не треба забувати, що ті, хто зараз записується в представники регіону, не просто душили цей регіон, але ще й все зробили для того, щоб цього року на Донбасі вибухнула бомба бандитизму і сепаратизму. Всі, хто був при владі останні роки, не мають залишитися там же. Гнути, але не ламати, а там, де не гнеться, там рубати. Сміливо й не зволікаючи. Місцева гідра надіється на те, що столиця злякається і відступить, стомиться і засне. Вона чекає на те, що Київ знову буде напівстолицею, яку можна купити і з якою можна домовитися. На кожну програму Президента щодо вільного розвитку російської мови ця гідра висуне гасло про однозначну двомовність. Що ж насправді стоїть за такими вимогами про двомовність, ми всі побачили — тотальне винищення, зневага і наруга над усім українським. Поневолення і смерті українських патріотів на сході дозволяє більше ніколи не зважати на істерики і галас проросійських сил. Більше того, зобов’язує з цими силами покінчити назавжди.

Отже, про політичне життя на Донбасі найближчим часом говорити не доводиться. По-перше, політичні партії так і залишилися проектами, а не носіями ідей. Вони більше схожі на автомобілі певної марки та кольору, які згодом списують на брухт після зносу. Збанкрутілі політики і партії, що загинули, мають за собою шлейф гріхів, яких вистачить не на один процес. Зокрема Комуністична партія України довела, що вона не просто антидержавна, вона злочинна і переслідує антинародні цілі. Саме КПУ вербувала терористів, саме КПУ відверто з ними співробітничає і збирає інформацію про українських активістів з метою розправи. Такі дії мають бути засуджені й мати відповідні наслідки.

•  Найпопулярнішим гаслом ще довгі роки на сході буде заклик до миру і спокою, а вже потім — до хліба і видовищ. У середовищі Донбасу, де партійність взагалі випарилась як явище і ознакою влади став автомат, політичні проекти з розмитими векторами просто не сприйматимуться. І хоч як би це демократично звучало, єдиний варіант вдалого політичного розкладу за умови забезпечення миру на цій Землі — це боєздатна армія й чітка вертикаль влади. Усі інші пасьянси з безлічі логотипів, прапорів і гасел лише роздратують людей. Луганчани не хочуть обирати — вони це довели цієї весни. Вони хочуть, щоб їх били не боляче й кормили добре. А ще є луганчани, які хочуть миру та реалізації себе. І вони постраждали зараз найбільше, адже той солончаковий ґрунт, який ледве живив місцевий бізнес, наразі винищено вщент. Шкода, але найближчі роки саме казарми будуть запорукою миру на Донбасі. Запорукою ж розвитку та громадської еволюції будуть реальні, дієві стимули в економіці. А тоді вже можна гратися в демократію, якої тут ще ніколи за всю історію краю не було.

Текст написано для День.ua

Теги:
  • USD 41.16
    Покупка 41.16
    Продажа 41.65
  • EUR
    Покупка 43.09
    Продажа 43.86
  • Актуальное
  • Важное