Місія покоління

Отже, перемир’я не вдалося. Жоден із пунктів (закриття пунктів вербування найманців на території Російської Федерації; припинення пересування незаконних збройних формувань на території Донецької та Луганської областей; припинення побудова укріплень чи споруд, що заважатимуть мирному життю мешканців Донбасу), очікуючи виконання яких, Порошенко погодився на режим одностороннього припинення вогню, не виконано. Нас чекає повномасштабна війна – не тільки зі сп’янілими від безкарності ватниками під оруддою грушників, ефесбешників та інших «диких гусей» Путіна, а й безпосередньо з Росією.

Фактично, - і на цьому неодноразово наголошувалося упродовж цих, мабуть, найдовших трьох днів, коли загинуло (за офіційними даними) майже два десятки українських вояків, - умови перемир’я трактувалися міжнародною спільнотою і Києвом як ультиматум Кремлю. Той вислизав, мов вуж, робив серйозні міни, сипав пустопорожніми фразами, але не дослухався. Навпаки, нарощував біля наших кордонів військову потугу, оголосив мобілізацію резервістів, словом, гнув свою лінію далі, роздратований невдачами первинних планів легкого бліц-крігу, а особливо тим, що сталося 27 червня у Брюсселі.

Подивимося тепер на реакцію фрау Меркель та мусьє Оланда, які взяли на себе невдячну роль адвокатів кремлівського фюрера. Якщо вони і цього разу не застосують секторальних санкцій, якщо не продемонструють пріоритету миру і демократії над гендлярською спрагою наживи, то стануть співучасниками бойні, яку цілком доречно відтак назвуть Третьою світовою. 

Тепер – про Київ. Гадаю, Порошенко не має інших шляхів, окрім війни на знищення осередку сепаратизму. Він, мабуть, втямив цілком прямолінійний меседж Майдану, що недільне віче може стати останнім мирним мітингом. ПОП, як на мене, мусить покладатися на власний народ, і припинити безглузду гру в дурня із витонченими і досвідченими шулерами, яких хтось колись манірно назвав «європейською демократичною елітою».

Бо що ж це за, перепрошую, еліта, яка толерує перемовини із терористами, підштовхує до цього країну, знекровлену спочатку боротьбою із «золотим Батоном» (не забудьмо, саме він обвів довкола пальця «рафінованих європейських інтеграторів" у Вільнюсі), відтак – втратою Криму, а тепер ще й неоголошеною гібридною війною на Сході. Чим ця «еліта» відрізняється від ВВП, що підло скористав зі слабкостей сусіда, аби урвати жирний шмат його землі?

Я не хочу вдаватися у подробиці залаштункових інтриг нашої внутрішньої політики, аналізувати тут раптову з’яву на її видноколах Кучми, а особливо – Медведчука. Рівно ж як і громогласну заяву Коломойського про його «агресивну підтримку» кума Путіна на посаду губернатора Донеччини. Хай це залишається на совісті тих, хто безпосередньо залучений до процесу. Поза тим, хотів би нагадати і їм, і всім нам про те, що Майдан був насамперед «революцією Гідності», і наскільки я розумію, поняття гідності передбачає, серед іншого, й мораль. Якщо повернення привидів із брудною репутацією Порошенкові видається моральним, тоді, звісно, його виборці вільні у подальших діях.

Але є ще один елемент української драми. Я назвав би його місією покоління, як би це пафосно не звучало. Проблема у тому, що 22 роки незалежності наша спільнота уважала себе незалежною від... своє країни. Кожен намагався городити тин довкола власного обійстя, сподіваючись за тим нехитрим «муром» пережити неприємності, кризи, некомфорт.

Ми не врахували тільки одного – часу, який робить нас щохвилі іншими, ментальних змін, для яких перелази і фортечні стіни – карткові будиночки, не більше. Ми не зауважили, як у незалежній країні виросло незалежне покоління, і не завдяки укоханій нами самоізоляції і байдужості, а вже через вроджене відчуття свободи.

Тому нічого зараз нарікати на всіх і вся. Просто, як я думаю, варто сісти й поміркувати: може, це нам варто виправити наші ж огріхи, саме нам. Бо поганий той батько, який безвідповідально і легковажно залишить чорну роботу дітям. Хай, мовляв, розгрібають.