Влучний постріл словом

Війна на Сході триває вже майже три місяці. Спочатку її ніхто не помічав, бо ніхто не міг дати належну оцінку тому, що відбувається в країні. Просто змінились критерії сприйняття війни - що то є? Вогонь артилерії, літаки в небі з нескінченним свистом бомб, ешелони танків, піхота? Ні. Застосування військових засобів на цей раз є ознакою винятковості моменту. Вони вступають в силу на одному з етапів цілого комплексу заходів.

Війна почалась, а більшість її навіть не помітила. Бо вона почалась тоді, коли громадськість на Сході підгодовували міфами про бандерівців, лякали Сашками Білими, розповідали про райдужні перспективи в лоні "вєлікой" Росії.  Саме тоді почалась перша фаза підготовки ґрунту для посівання конфлікту. Неспроможність української влади протидіяти такій посівній на етапах, коли це ще було можливим, поховала надію на те що це можна зробити і потім. Був втрачений дорогоцінний час. Відгуки цієї інформаційної обробки відчуваються і зараз навіть у проукраїнських джерелах, коли ті, наприклад, використовують слова "ополченці" по відношенню до бандитів. Українські ЗМІ звикли до відвертої розкутості в той час, коли ЗМІ сусіда вимуштровувались за казарменими принципами. Російська інформаційна політика давно перетворилась не просто в пропаганду. Її методи стали настільки нахабними і водночас віртуозними, що термін пропаганда для їх визначення явно застарів. З таким триголовим монстром наші журналісти були просто неготові воювати. Вже не кажучи про те, що багато начебто українських ЗМІ насправді працювало на Москву. Після ж подій на Майдані, в ейфорії перемоги, переживши справжній бум інформаційних приводів, журналістика розслабилась і почала фестивалити. Фестивалити в найкритичніший момент.

Таким чином наш інформаційний фронт був майже зданий з самого початку найважливішої війни в новій історії України. З одного боку українська журналістика була орієнтована на зовсім інші принципи (свобода, намагання бути об’єктивними, тощо), з іншого завжди знаходились ті хто підігравав російським ЗМІ чи то по недолугості, чи то навмисне.

Інформаційних приводів зробити картинку для пересічного росіянина і мешканця Донбасу було достатньо. На російському ТБ кожна муха тупотіла як слон, в кожному стакані починалася буря. Коли ж на Донбасі почались перші справжні військові дії, то постріл з української рушниці в російських ЗМІ лунав громом гармати. І треба визнати, що вітчизняні ЗМІ не змогли терміново переорієнтуватись на захист від подібних ворожих інформаційних залпів. Ми намагались боротись з режимом Януковича об’єктивністю, максимальним і точним висвітленням подій. Нам допомагала наша наївність. Ця ж наївність в умовах неоголошеної війни з Путіним почала грати проти нас.

Ще зовсім недавно один з військових чільників стверджував, що АТО триватиме мінімум рік і тому треба запастись терпінням. Така заява гірше бойового хлору отруїла мізки українцям. Відверто кажучи, на цю репліку гнівом відповіли і прихильники, і противники АТО, бо за рік військових дій населення на Донбасі або згине, або втече, або само вижене і білих, і червоних, і червоно-чорних.

Але не минуло і пари діб, як відлунав кришталь фужерів з шампанським на святкуванні інавгурації нового Президента, Петро Порошенко запевнив: за тиждень бойові дії на Сході України мають припинитись.

Тим хто живе на Донбасі і хто усвідомлює кількість голоти, яка зараз має на руках зброю, та тих кого сусід, як непотріб, позавозив до нашого краю, зрозуміло, що за тиждень можна або здатись, або скинути на регіон ядерну бомбу, або явити чудо дипломатії. Невже в Нормандії нервовий Путін таки здав назад? Невже Меркель таки підклала йому пігулку прозріння? Ну тоді наступним кроком від Путіна можна очікувати прийняття схими. Тим більше, що в історії Московії вже був цар, який, що правда перед смертю, прийняв схиму і на Той Світ відійшов монахом Іоною.

Але так чи інакше, в Луганську, який чекає своєї черги визвольної екзекуції, заява Порошенка прозвучала як помилування. В Києві нарешті стало зрозумілим, що той набір засобів, який зараз використовує АТО, неефективний. Відступати ніхто не буде, але потрібна фундаментальна заміна методів. І не тільки методів. Дуже великі питання у народу постають перш-за-все до персоналій. Що це за дивні заяви деяких керманичів, які так легко "зливають" і при цьому звинувачують до останнього патрону захищаючих свої частини вояк? Нездатність стежити за власними висловами чи відверта диверсія?

Вже всім зрозуміло, що і владна, і військова система мають бути докорінно відформатовані. Неочікувана заява Президента обнадіює, що з’явились передумови для цього. Не свист авіабомб мають чути над своїми головами мешканці міст, а запевнення, що надана ними інформація про кожного бандита, кожного диверсанта - це запорука скорішого миру, який ми втратили на Сході на початку весни. В свою чергу, роль журналіста – не тільки участь у піар-акціях та фестивалях в той час, як палають українські міста, а необхідність бути одним із солдатів, що оперативно і влучно може потрапити словом і кадром в ціль. Враховуючи взятий Президентом мирний курс, коли гуркіт гармат мають стихнути, постріл з такої зброї буде ще чутнішим.

Ну а поки що горить Слов’янськ і аеропорт в Маріуполі, а аеропорт в Луганську з ранку відбивався від атак терористів. Тепер важко і бандитам. Штурмувати аеропорт в полі – це не з дахів житлових будинків казарми обстрілювати. Казаки, що прибули на «гастролі» з Росії до Антрациту, для чогось передислокувались до Станиці біля кордону з РФ. ЗМІ поспішило порадіти – «гості» відходять до дому! Але забули, що їхній дім не в тій стороні і концентрація на Східному кордоні з Росією говорить про те, що бандити з папахами будуть забезпечувати прохід підкріплення до Луганська, так само як забезпечували до цього таке підкріплення на Півдні області в напрямку Слов’янська.  Готуються до битви за Луганськ. За місто, де зараз немає ні влади Києва, ні Москви, а є тотальний диктат бандитизму. А з цим явищем за тиждень питання війни не закриєш. Бандит має або сидіти, або загинути. Іншого не дано.