Риба

Виснажений перегонами електорат, випотрошені партійні гаманці, нові-старі обличчя, – і та ж ситуація. Пат. „Квітка”, якої так намагалися уникнути ентузіасти.
Тепер у мене виникає ще одна алюзія, від неї якось не по собі, незатишно, так, коли почуваєшся ошуканим. Те, що трапилося, – логічний акцент, крапка (чи три крапки?) процесу, який триває від „України до Кучми” й досі. Танці довкола одного стрижня, як на подіумі нічного клубу, танці у системі, з острахом переступити межу, з наївною вірою в те, що у цій країні можна щось змінити, не змінюючи основ. Танці на публіку, для позірних ефектів, з пропозиціями про людське око долучитися й окремим глядачам. Але тільки про людське око. Бо там, на подіумі, усе вже укладено, розписано, вивірено, там нема вакантних місць.
У принципі, схоже повторювалося вже кілька разів: універсали, посиденьки вночі, потиски рук. І черговий ланцюг зрад, підлот, ошуканства. Актори цієї вистави, виглядає, первинно були запрограмовані на „рибу”, на безвихідь, вони грають задля гри, а не на результат. Правничі війни, словесні баталії, публічні образи з подальшими публічними обіймами ображених, – гра у бісер, незрозуміла, далека від потреб спільноти, від її логічного світосприйняття, від її перспективи.
Причому, про перспективу напередодні говорили усі, але словесні конструкції, у які вбиралося це майбутнє, були аж надто смачними і недосяжними, від того й враження від них – як від продемонстрованої перед ласуном халви, від якої, далебі, солодше не стане. Радше, навпаки, залишається лише гіркота розчарування, обсмоктаний риб’ячий кістяк і все... 
„Коли у світі всі стають прихильниками прогресу, – пише Алєксандр Зінов’єв, – то найпрогресивнішим є той, хто протестує проти нестримного прогресу, що провадить до остаточних втрат”. 
З глухого кута слід якось виходити. Боюся, що випробуваним виходом, точніше, шляхом до відступу, можуть стати вже проартикульовані технологічні заготовки, до прикладу, – спроби переформатувати коаліцію або декларація дочасних парламентських перегонів. Гра без результату – також результат, однак тоді постає запитання, хто дістане від такого висліду найбільше зиску? Зберегти привабливий вираз обличчя за поганої гри, – хіба це вартісна ставка, враховуючи ресурс і моральні втрати загалу? Як на мене, – ні.
Вихід – у конституційній площині. Ідеально було б, звичайно, коли б політики усіх непримиренних таборів (бо в Україні ведеться війна усіх проти всіх) оголосили перемир’я і доклали зусиль для узгодженого укладення проекту нового Основного Закону. Саме узгодженого, – з перспективою подання цього переліку правил суспільної поведінки на розгляд усієї спільноти. Бажано робити це прозоро, без технологічних штучок, оскільки навчений попередніми виборами загал знову запідозрить щось неладне.
Але це – з царини фантастики. Оскільки систему влаштовує „риба”. Єдине, на що вона нездатна, так це на „китайську нічию”, коли з шахівниці змітаються всі фігури.