Коротке есе про втрати

Запитайте про це першого зустрічного, і він здивовано поведе бровою. А справді, – що? І чи позначиться на щоденному побуті пересічного обивателя не вельми пристойний результат Тимошенко? Сказати важко, але, радше, відповідь буде ближчою до негативної...
 

Утрати і здобутки у сенсі України можуть рахувати хіба сусіди або ж „стратегічні партнери”. На північ вони чомусь надто болісно реагують на те, що відбувається і тому у Москві обрали превентивну тактику продовження інспірації неспокою, яку, власне кажучи, годі відрізнити від прямої агресії.
 

У далекому Вашингтоні флегматично міркують, що питання „хто втратить Україну” сформульоване некоректно. Сем’юел Чареп, з Оксфордського коледжу Сент-Ентоні, який знає наші реалії достеменно, каже, що доцільніше було б запитувати, чому

Захід цурався героїв революції? І відповідь полягатиме у тому, що „ми не усвідомили, що бої політиків – лише другорядне шоу, а справжня революція в українському суспільстві відбувається на іншому майданчику”. 
Цей „інший майданчик” – майбутнє держави, потребу переформатування якої усвідомили не тільки провідні гравці політичної сцени, а, видається. навіть найаполітичніший прошарок спільноти, якщо, звичайно, в Україні такий можна ще відшукати. І це розуміння направду є найвагомішим здобутком усієї затяжної епопеї – від Майдану до Лугандону. Жити у колишніх рамцях вже не під силу ні політикам, ні підприємцям, ні загалу, оскільки жоден з них не бажає і не може жити лише днем нинішнім, пасує перед свавіллям беззаконня і хаосу, втрачає терпець і. відповідно, стає непрогнозованим. Правовий бедлам, дискредитація державних інституцій через їхню бездіяльність і безсилля, тотальна корупція як спосіб полагодження усіх питань, а ще сумнівний принцип компромісів замість послуговування нормами закону, домінанта політико-правових рішень, – комплекс проблем, які вже звично називають кризою, що може будь-якої миті спричинити колапс України як суб’єкта на світовій мапі.
 

Опосередкованою рефлексією, яка свідчить про стурбованість еліт невизначеністю, серед іншого, і свого майбутнього, є референдумні месиджі. Вони пролунали з середовища майже усіх фігурантів української політичної драми, от тільки сенсові наповнення цих ідей суттєво різняться. Плебісцит, що його запропоновувала Партія регіонів можна уважати реакцією на повне фіаско у найнесприятливіший для цього час, спробою мобілізувати залишки невизначеного електорату, потребою моменту не більше. А ось інші – проекти далекоглядніші, стратегічніші, не тільки з огляду на претензію своєрідної „програми дій”, але й з врахуванням прихованих цілей, укладених між рядками пропозицій. Є такі, очевидно, хто хотів би застосувати інструментарій референдуму для своїх передвиборчих завдань, аби потрапити до Верховної Ради. 
 

Отож, після виборів знову актуалізувалася перманентна для України проблема політичної реформи, назагал – проблема форми державного устрою. Поруч з цим вже чутно перші постріли майбутньої сутички інтересів довкола повноважень глави держави і його – чи опонента, чи, може, таки союзника – нового парламенту.