Портников: Якої України нам хочеться

Коли ми весь час чуємо розмови про те, якій бути Україні: унітарній, федеративній, у Європейському союзі, у Митному союзі з Росією, Білорусю та Казахстаном, я весь час пригадую статтю, яку читав ще на початку 90-их років коли тільки-но створювався народний рух України. Ця стаття була надрукована київським кореспондентом газети «Правда» і називалася «Какой Украины им хочется». І там були всі ті ж звинувачення на адресу прихильників незалежної демократичної суверенної України, які ми чуємо сьогодні від російських політиків, пропагандиських засобів масової інформації сусідьної держави та їхніх прихильників в Україні:  що ми за реабілітацію нацизму; що ми за союз з західними країнами, так, ніби, не США і Велика Британія не були союзниками Радянського Союзу у боротьбі з нацизмом, так, ніби, це не Велика Британія першою розпочала цю війну серед своїх майбутніх союзників по боротьбі; що ми не поважаємо права інших розмовляти російською мовою і бажаємо все українізувати і знищити ту російську культуру і культуру інших народів колишнього Радянського союзу, що живуть на українській території. Про те, що українці – антисеміти і ненавидять євреїв у цій статті, звичайно, не було написано, тому що для Радянського союзу антисемітизм був нормою і про євреїв партійні газети не згадували як про погану хворобу. 

Це звинувачення додалося тільки зараз з легкої руки російського керівництва. Хоча і тут є проблема: одні російські пропагандисти говорять, що українці – антисеміти, інші вважають, що і Майдан і суверенність України – все це вигадка єврейського лоббі. Однак сутність, звичайно, не у тому які саме звинувачення сьогодні всі ми чуємо, а в тому -  якої Українинам насправді хочеться? І ми прекрасно знаємо якої: європейської, демократичної, цивілізованої, із рівними шансами для кожного жити в такій державі, із повагою до громадянина, із можливість створювати власний бізнес, із можливістю навчати дітей рідній мові і поважати рідну культуру.

Тепер ми бачимо, що прихильники української незалежності дуже різні. Люди у Львові і Тернополі у своїх уявленнях про українську свободу відрізняються від людей в Одесі і Дніпропетровську. Однак їх об’єднує найголовніше – повага до своєї держави, усвідомлення, що ця держава – цінність, що вона своя. І саме тим ми всі з вами відрізняємося від тих людей, яких ми бачимо сьогодні на своїх телевізійних екранах, а деякі, що живуть у східних областях України зустрілися з ними, так би мовити, віч-на-віч, коли вони захоплювали адміністративні будинки та починали боротьбу з українською державою. Цим людям ніякою України не хочеться: щоб вони там не розповідали про федералізацію, про порушення своїх прав, якби вони не нацьковували ту частину населення, яка їм вірить на українську державу і громадян. Ми маємо усвідомлювати – цим людям не потрібна Україна.

І про це говорить досвід Криму: прихильники особливих прав автономії і, так би мовити, федералізації держави, одразу ж виявилися звичайними сепаратистами, прихильниками анексії і окупації, як тільки відчули силу збройних сил сусідньої держави, що прийшли на допомогу. На сході України все розгортається саме за таких сценарієм: ми маємо справу з людьми, які хотіли б демонтувати Україну, які, як і їхні російські покровителі, вважають, що ми штучна держава, що держава – це тільки імперія і що всі на пострадянському просторі мають жити за сценарієм тієї імперії. Ось про що не може бути мови, коли ми відповідаємо просте питання: якої України нам хочеться?