Как создавался первый компьютер от Apple. Отрывок из книги Стива Возняка

Колись давно комп'ютери були величезними і недоступними для простих смертних, аж допоки Стів Возняк не винайшов перший персональний комп'ютер. Разом з іншим співзасновником компанії Apple Computer, Стівом Джобсом, він розпочав технологічну революцію, яка засадничо, як бачимо з перспективи сьогодення, змінила наш світ.

"IWoz. Від комп'ютерного ґіка до культу" - відверта біографія про життя Apple від видатного винахідника та підприємця. Це книга про революційні ідеї та новаторство, вірності своїй справі та дружбу, що здатна надихнути на великі звершення!

Еспресо.TV разом з видавництвом Yakaboo Publishing публікує частину книги Стів Возняк і Джин Сміт “iWoz. Від комп’ютерного ґіка до культу: як я винайшов персональний комп’ютер, співзаснував Apple і отримав від цього кайф”.

---

Наша власна компанія

Щоб заплатити 1000 доларів, потрібну для готових друкованих плат я продав свій калькулятор НР65 за 500 доларів… А Стів продав свій мінівен Фольксваген за ще кілька сотень. Він вирішив, що за потреби може їздити і велосипедом. І все. Ми започаткули свій бізнес. Вірте чи ні, але назву компанії ми придумали лише за кілька тижнів. Пам’ятаю, як віз Стіва з аеропорту додому по шосе 85. Він повертався зі штату Ореґон, з місцевості, яку називав «яблуневим садом». Там було щось схоже на комуну. Стів запропонував назву — Apple Computer. І я одразу запитав: «А як щодо Apple Records?».

Цей лейб належав і все ще належить «Beatles». Потім ми обидва спробували вигадати ще якісь ліпші технічно влучні назви, але нічого не виходило. Apple була назвою, кращою за всі інші. Стів вважав, що Apple Records не заперечуватимуть, бо це був зовсім інший бізнес. Я не знав. Тож так і з’явився Apple. Той Apple, яким він і мав бути.

Незабаром після цього ми зустрілися із другом Стіва — працівником Atari. Він сказав, що за 600 доларів може зробити базовий макет моєї друкованої плати, заснований на моєму первісному кресленні. Саме це і було потрібно, і ми могли віднести його у виробничу фірму, яка виготовила б оптову партію цих плат.

Ми також зустрілися з іще одним хлопцем з Atari — Роном Уейном, якого Стів вважав нашим потенційним партнером. Пам’ятаю, як вперше його побачив і подумав: «Ух ти! Це чудовий хлопець! Він може сісти і — наче машиністка і адвокат в одній особі — скласти та надрукувати юридичну партнерську угоду».

Взагалі-то він не був адвокатом, але знався на юридичних термінах. Він був базікалом, але справляв враження дуже розумного. Він начебто завжди мав відповідь на будь-яке питання. Наче знав, як дати собі раду з тими речами, в яких ми були безпорадні. Рон зіграв величезну роль на початку діяльності Apple.

Ще до того, як ми отримали фінансування, взагалі ще до чогось великого. Він справді був нашим третім партнером. І він багато зробив. Написав і надрукував першу версію довідника з користування комп’ютером. Адже він умів друкувати. І малювати. Саме він створив картинку Ньютона під яблунею для цього довідника. Нижче помістив рядок з поезії Уїльяма Уордсуорта про цього вченого: «Розум як мандрівник навіки дивними морями думок… в самоті».

Зрештою, Стів, Рон та я підписали партнерську угоду і втрьох заснували Apple. Стів мав 45%, я мав 45%, Рон мав 10%. Ми обидва бачили в ньому посередника, який може врегульовувати суперечки. Рон взявся за паперову роботу.

Перш ніж ми уклали партнерську угоду, я дещо згадав і сказав про це Стіву. Позаяк я працював у Нewlett-Рackard, то все створене мною у період роботи в цій компанії, належало Нewlett-Рackard. Не знаю, засмутило це Стіва чи ні. Проте мене це не обходило. Думаю, я мусив повідати Нewlett-Рackard про те, що я створив, доки працював у них. Це було правильно й етично. До того ж, я дуже любив цю компанію і справді вважав, що саме такий товар вони мають виготовляти.

Я знав, що хлопець на ім’я Майлс Джадд, який стояв на три щаблі вище від мене в ієрархії компанії, очолив групу інженерів у підрозділі Нewlett-Рackard в місті Колорадо-Спрінґс, яка й розробила персональний комп’ютер. Він не походив на наш, був розрахований на науковців та інженерів і коштував дорого. От лише також програмувався на BASIC. Своєму босу, Піту Дікінсону, я сказав, що зібрав недорогий персональний комп’ютер, який можна продавати менш ніж за 800 доларів і він працюватиме на BASIC. Той погодився організувати мою зустріч із Майлсом.

Пам’ятаю, як прямував до великої конференц-зали на зустріч із Пітом, його керівником Едом Хінсем і босом другого — Майлсом. Я зробив презентацію і продемонстрував їм свою розробку. Після кількох хвилин розмірковувань Майлс сказав: «Добре. Буде одна проблема з виходом на телевізор. Що, як потрібна картинка не відображатиметься на кожному телевізорі? Як щодо того, коли це буде помилкою не телевізорів марок RCA, Sears чи Нewlett-Рackard?».

Нewlett-Рackard ретельно стежить за якістю, сказав він мені. Якщо компанія не може відстежити те, який саме телевізор використовує споживач, то як вона може гарантувати йому якість? І головне — у відділу немає людей чи ресурсів на мою розробку. Тому він її завернув. Я розчарувався, але не більше. Тепер я міг спокійно стати повноцінним партнером Стіва та Рона.

Я все ще працював у Нewlett-Рackard, але підробляв уже офіційно. Всі мої колеги знали про комп’ютерну плату, яку ми збиралися продавати. У наступні кілька місяців Майлс неодноразово на мене виходив. Завдяки його підрозділу в Колорадо він знав про комп’ютери з BASIC, і хоч моя розробка йому не підходила, його заінтригувала ідея такого дешевого комп’ютера, який всі могли б собі дозволити і програмувати. Він повторював, що втратив сон після того, як почув про це.

І згадуючи все це, я думаю, він був правий. Як НewlettРackard могли зібрати таку машину? Ніяк. Вона і близько не була продуктом для інженерів-науковців. Усі вже розуміли, що компактніші, дешевші комп’ютери незабаром з’являться, але Нewlett-Рackard ще не бачили їх своїми продуктами. Поки що. Навіть якби вони тоді зі мною і погодилися, думаю, вони все одно зробили б все не так. Тобто, коли вони у 1979 році нарешті випустили такий пристрій, то зробили його інакшим.

Той пристрій нікуди не годився. За кілька тижнів після тієї зустрічі друкована плата була готова і працювала. Я дуже нею пишався. Я саме показував її кільком колегам-інженерам у Нewlett-Рackard, коли на лабораторному столі задзвонив телефон.

Телефонував Стів. «Ти сидиш?». «Ні», — відповів я. «Уявляєш? Я отримав замовлення на 50 тисяч доларів!». «Що?!». Стів пояснив, що власник місцевого комп’ютерного магазину побачив мене у Homebrew Computer Club і захотів купити сто наших пристроїв. Повністю оснащених комп’ютерів за 500 доларів кожен. Я був шокований. Повністю. Це вдвічі більше за мою тодішню річну зарплату. Я такого не очікував. Це був перший приголомшливий успіх компанії Apple. Ніколи його не забуду.

Я подумав, що мушу знову запропонувати все Нewlett-Рackard. Поговорив з Пітом. Він порадив звернутися до їхніх юристів. Кожен відділ Нewlett-Рackard мав свій юридичний департамент. Вони переглядали папери кілька тижнів. Але компанія все ще не була зацікавлена, і я отримав повідомлення від її юристів, що Нewlett-Рackard не вимагатиме прав на мою розробку.

У той час у містечку Маунтін-В’ю чоловік на ім’я Пол Террелл відкривав новий комп’ютерний магазин Byte Shop. Як я і казав, Террелл побачив демонстрацію мого комп’ютера в Homebrew і сказав Стіву: «До зв’язку». Стів наступного ж дня з’явився босоніж в його офісі і заявив: «Привіт. Я підтримую зв’язок». Стів ще не знав, що Пол шукав саме такий продукт, як наш комп’ютер.

Террелл хотів продавати своїм клієнтам  цілі, повністю зібрані машини. А раніше таких не було. До того Пол купував Altair чи схожі системи, а потім його техніки їх паяли. Продати він міг їх лише після цього. Та він подумав, що міг би заробити значно більше, бо мав купу потенційних клієнтів. Стів розповів йому про зібраний мною Apple I, і Пол зрозумів, що це повністю укомплектована машина — саме той продукт, який йому потрібен. Тож після замовлення Террелла я раптом побачив, що є й інші зацікавлені у Apple I.

Це було так неочікувано, так захопливо і так просто. Тобто ми вже володіли нашою фірмою, що мала виготовляти плати в Санта-Кларі. Тепер нам лишалося лише поставити додаткові деталі, і вони все спаяли б. Але як ми їх дістанемо? Все це коштувало грошей, яких ми не мали. На деякі деталі нам позичили 1200 доларів Аллен Баум і його тато. Ми знайшли дистриб’ютора чіпів (Cramer Electronics) і отримали елементи в кредит на 30 днів. Ця фірма зателефонувала Полу Терреллу, щоб упевнитися, що він справді нам заплатить.

Стів уклав з Полом угоду, за якою той мав нам заплатити готівку після отримання машин. Тож сталося так, що Пол Террелл фінансував весь цей проект. Коли він нам заплатив, ми змогли розрахуватися за кредит. Дистриб’ютор дав нам деталі, і вони поїхали в запломбованих скринях на фірму в Санта-Кларі, що виготовляла плати. Коли там змогли взятися за наше замовлення, то розпакували скрині, взяли на облік елементи, все спаяли, і після цього у нас було 30 днів на оплату.

Першу партію наших плат завершили у січні 1976 року. Тоді вже існували системи на кшталт Altair, але нічого спільного з нашою розробкою. Пам’ятаю, що я був найщасливішою людиною на землі, чекаючи на них. Надзвичайно щасливою. Ніколи не уявляв, що ми зароблятимемо на Apple. І в думках такого не було. Я лише думав про щось ніби: «Ого! Тепер я побачив новий мікропроцесор, й існує так багато способів його застосування». Я знав, що до кінця життя матиму власний комп’ютерний інструмент.

Потенціал Apple I зірвав мені дах. Тобто я люблю відеоігри, і тут виходить так, що в них можна грати на моєму маленькому комп’ютері. Я уявляв програми, що оброблятимуть слова замість друкарських машинок. Я вмів швидко набирати і розумів, що з тогочасними комп’ютерами ми і близько ще не могли замінити друкарські машинки, хоча в майбутньому я це бачив. Фантазував, як комп’ютер може мені допомогти в інженерній роботі у Нewlett-Рackard. Все це зривало дах. Цінною стала кожна можлива функція комп’ютера.

Я все це добре уявляв і лише про це міг думати. Після того, як плати були готові, ми покликали друга Стіва Дена Коттке, а також його сестру Петті, щоб вони вставляли схеми у роз’єми за один долар за кожну плату. Стів за один раз привозив від виробника від десяти до двадцяти плат. Далі ми працювали за робочим столом в гаражі його батьків за адресою Крайст-авеню, 11161.

Потім я під’єднував зібрані плати до телевізора і клавіатури і перевіряв, чи все працює. Якщо все було добре, я завершував збірку комп’ютера. Якщо ні, то дивився, який штир не повністю увійшов у роз’єм чи яку схему закоротило. Лагодив зіпсовані, вставляв їх назад у комп’ютер.

Щойно ми у такий спосіб збирали десять-двадцять пристроїв, Стів відвозив їх до магазину Пола Террелла і отримував готівку. За сьогоднішніми мірками це були не повністю укомплектовані комп’ютери. Полу Терреллу ще доводилося докупати монітори, трансформатори, клавіатури і навіть системні блоки комп’ютерів. Не впевнений, що він хотів саме цього. Думаю, він купився на слова Стіва, що дістане «повністю зібрані комп’ютери».

Тоді ми ще не мали можливості робити системні блоки з пластику. Тож Полу доводилося вставляти машини в дерев’яні футляри, — часто з полінезійського дерева сорту коа — що нам видавалося таким стильним. Ми мусили визначитися із роздрібною ціною на наші комп’ютери, бо не збиралися продавати їх виключно Полу.  

Вирішили, що віддаватимемо їх за 666,66 доларів за штуку. Цю ціну вигадав я, бо любив однакові числа. (Вони коштували 500 доларів, плюс 30% надбавки). І знаєте що? Ніхто з нас і гадки не мав, що ціна має якісь сатанинські конотації, доки Стіву не почали надходити листи. Я про число звіра. Я справді не знав. Я не бачив фільму «Екзорцист». І мій Apple I не був для мене звіром.