Украина - Польша. Мир, дружба, абсурд

Останні опитування, щойно презентовані Міжнародним республіканським інститутом і проведені GFK при підтримці USAID,  свідчать про те, що українці найкраще ставляться до Польщі у порівнянні з усіма нашими міжнародними партнерами.

На другому місці після Польщі – Європейський Союз, потім – Білорусь, Канада, Литва, Німеччина, Грузія, США, Молдова, Туреччина та Росія. Польща і Росія – протилежні полюси у симпатіях українців.

Це опитування проводилося минулого місяця, тоді, коли українські та польські політики уже повним ходом розгорнули між собою холодну «фейсбучно-твіттерну» війну. Безумовно, в новітньому українсько-польському конфлікті ключову роль грає так звана «третя сторона», а фактично – Росія. 

Її участь у розпалюванні ворожнечі між Україною та її східними сусідами доведена як українськими правоохоронними органами, так і польськими журналістами та громадянським суспільством. Але усі потуги Росії швидко перетворити українських геостратегічних союзників на конкурентів та противників або й майбутніх агресорів давно б захлинулися, якби не підтримувалися певною частиною політиків як в Україні, так і у Польщі. 

Бажання лідера польської правлячої партії Ярослава Качинського об’єднувати власний електорат деколи конфліктує з бажанням молодого польського президента Анжея Дуди збільшити міжнародний вплив Польщі та її роль у Європейському Союзі. 

У той же час міністр оборони Польщі, відомий своїми радикально-антиросійськими заявами, Антоній Мацеревич має непрості стосунки з президентом Дудою. До того ж, міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який завжди займав проукраїнську позицію, раптом перед можливою відставкою зробив декілька антиукраїнських заяв. І залишився на посаді. 

У всіх цих внутрішньополітичних польських мікроконфліктах  ставлення до історії українсько-польських стосунків, на жаль, стало розмінною картою. На радість «третій стороні» і без жодного логічного сенсу. Опоненти правлячої партії ПІС теж у внутрішній політиці попрікають польський уряд саме через його політику щодо України. 

Глава Європейської ради Дональд Туск у короткому твітті поставив питання, чи «гостра суперечка з Україною» є стратегією правлячої партії, чи планом Кремля. Туска підтримав колишній президент Лех Валенса, зате прем’єр-міністр Польщі Беата Шидло заперечила Туску: «Він атакує Польщу», а міністр Ващиковський підкреслив, що таким чином Туск «намагається повернутися до польської політики».

Ніколи ще не було такого, щоб саме ставлення до стосунків з Україною, а скоріше навіть до їхньої трактовки, перетворилося на головний внутрішньополітичний польський диспут. 

При цьому, жодна з конфліктуючих сторін не бажає припинити підтримувати Україну у боротьбі з російським агресором. Втім, ніхто не гарантує, що у запалі роздмухування цього вогника можемо спричинити страшну пожежу.

Тому позиція України повинна бути надзвичайно обережною. Зберігаючи власну гідність, ми не повинні робити нічого, що стало б провокацією до незворотного погіршення стосунків. Адже, і українці бачать у поляках союзників, і серед поляків найбільше тих, хто бажає нашій країні перемог, успіху, хто пройшов Майдан і продовжує допомагати Сходу. Цих людей ми теж не маємо права зрадити.

Останні тижні складалися фатально для наших стосунків. Спочатку абсурдна заборона на в`їзд Святославу Шереметі. Про те, що персоною нон-грата з політичних причин було призначено саме Шеремету, було неофіційно відомо давно. 

Згодом, під час зустрічі Консультаційного комітету президентів України та Польщі більшість гострих запитань було нібито знято. Але вже на наступний день Святослава Шеремету не пустили у сусідню країну. 

Припускаю, що Шереметі не варто було їхати туди у той час, коли результати засідання Комітету ще не були імплементовані, оскільки це стало черговим приводом для загострення риторики. Посол Дещиця заявляє про вирішення питання з пам’ятниками, які знищувалися у Польщі – його польські партнери з переговорів це спростовують.

У цій війні амбіцій зупинитися повинен мудріший. І знову знайти спосіб для консультацій та діалогу. Війна загиблих, яка розпочалася з ескалації навколо Волинської трагедії, яку у Польщі називають геноцидом, перетворилася у війну могил. 

Її необхідно завершити. Кожна людина, кожен християнин має право бути гідно похованим та вшанованим, не залежно від наших минулих стосунків. З цього можна було би почати відновлення діалогу. Ініціювання спільних культурних та економічних проектів мало б зараз не припинятися, а навпаки ставати справжньою альтернативою ідеям деструктивної ворожнечі. Адже, стратегічно ми не маємо іншого виходу, окрім як залишатися найближчими союзниками. 

Сподіваюся, що найближча зустріч президентів України та Польщі, яка повинна відбутися у грудні, буде успішною та зупинить охолодження таких важливих для нас стосунків з сусідньою країною.

Микола Княжицький, співголова депутатської групи у Верховній Раді України з міжпарламентських зв’язків з Республікою Польща, народний депутат України