"Іловайськ". Уривки з майбутньої книги

Роман "Іловайськ" Євгена Положія, українського письменника, журналіста, громадського діяча та головного редактора газети "Панорама", – розповідь про війну без купюр та сантиментів. Текст побудовано на реальних подіях – свої історії авторові розповіли близько 100 очевидців жахливих подій – бійці добровольчих батальйонів "Донбас", "Дніпро-1", "Херсон", "Миротворець", 39-го ("Дніпро-2"), 40-го ("Кривбас"), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдати та офіцери 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону. Деякі з цих розповідей увійшли до книги.

"Іловайськ" побачить світ у вересні у видавництві "Фоліо". Читачі Еспресо.TV мають унікальну можливість ознайомитись із уривком з цього роману.

 

Записки старшини Романа

Мы ехали туда с потехами

И снимали про это кино.

А когда возвращались назад,

Просто тихонько смотрели в окно.

 

Нашу батальйону-тактичну групу сформували швидко, протягом тижня. Були отримані всі матеріальні засоби, починаючи від нижньої білизни і закінчуючи сухим пайком на дві доби. Були отримані боєприпаси. Жодного недоліку. Багато що привезли волонтери: медикаменти, предмети гігієни і так далі.

Двадцять третього серпня наша колона вийшла на станцію завантаження «Коробочкино». Завантажувалися ми до ночі. Куди їдемо, яке наше бойове завдання, ми не знали, не знав про це і наш командир. Після завантаження близько 22:00 години ми зайняли плацкартні місця у вагонах, які простояли на станції до ранку.

Вранці 24 серпня наш ешелон рушив у бік міста Харків. Проїжджаючи через Харківську і Дніпропетровську області, ми прибули на станцію розвантаження в Дніпропетровську область близько 2:00 години ночі, розвантажилися швидко і до ранку ночували у машинах, вранці розташувалися в колону і поїхали. Куди і навіщо їхали, ми не знали. Одразу кілометрів через 8-10 зламався перший бетеер, колона зупинилася, і ми чекали ремонтників, потім бетеер зачепили і потягли назад, а ми поїхали далі. Проїжджаючи Дніпропетровською областю, нас зустрічали місцеві мешканці з прапорами України і посмішками.

Наша батарея йшла у кінці колони, я був заключнім на авто «урал» з боєприпасами. Багато машин ламалися, але нікого не кидали - брали троси і тягли за собою. Вийшли з ладу і наших два «газ 66» з боєприпасами. Одного зачепив я «уралом», а другого потяг бетеер управління, теж наша батарея. Ось так і їхали - дуже часто колона зупинялася, дуже розтяглася, передні чекали, поки підтягнуться задні.

Коли закінчилася Дніпропетровська область і почалася Донецька, людей вже не було видно, хоча і руйнувань не було, ночували в посадці, потім доїхали до Степного. В цьому селищі був перший передих, там вдалося відремонтувати один з «газ-66». Там стояли саушки і «гради». Простояли там години 3-4, після чого отримали сухпайок і рушили далі.

Перший раз нас обстріляли після того, як ми проїхали с. Богданівка. Людей не було, всі сиділи в будинках або дома були порожні. Виїхали за село, зупинилися. Назустріч нам їхали військові машини, на них солдати нас вітали, але вони їхали якісь злякані, сумні... Тоді ми цьому не надали значення.

Ми стояли, праворуч, низько-низько над посадкою пролетіли три вертольоти. Вони зробили коло і відлетіли. Ми були горді, що нас супроводжує авіація.  Колона рушила далі, біля посадки що розділяє поля з соняшником, стояв комбайн, на його бункері сиділи чоловіки в штатському. Раптом попереду колони почулися кулеметні черги, одразу колона пішла праворуч по полю з соняшниками, поїхали назад. Танкісти на танках пролітали, торуючи дорогу і відстрілюючись кудись із кулемета.

Зупинилися ми в Богданівці, почали знову збирати колону. За годину зібралися, знову поїхали. З'їхали з траси і поїхали полем. Що об'їжджали — не знаю, але після поля знову заїхали на трасу і поїхали далі різними дорогами. Хто полем (там вже була кукурудза), хто асфальтом.

27 серпня ми зібралися в Старобешево. Виїхали колоною, біля роздоріжжя поїхали ліворуч від Маріупольської траси, і знову з боку Маріуполя (до нього 82 км на вказівнику) почулися кулеметні та автоматні постріли. Вся колона почала стріляти з вікон техніки в поле, туди ж полетіли і гранати. Страху не було, була якась ейфорія, відчуття гордості, що ми тут.

Попереду стояла емтеошка і перекривала дорогу, вказуючи повернути ліворуч, там, через триста метрів всі стали. В бетеер були простріляні колеса, їх стали міняти. Ми всією батареєю обговорювали все, заряджали патрони в порожні магазини.

Далі повинні були їхати в Новомихайлівку начебто... Але точно ніхто не знав. І знову поїхали. Ми не знали, що до кордону з Росією залишалося 18-16 км.

Колона проїхала кілометр, по посадках ми просувалися далі. І тут почули попереду колони розриви міни з міномета. Колона розпалася на декілька частин. Частина рвонула вперед, частина - назад, ми були в середині і тому розвернулися по соняшникам і поїхали за танком (знову) праворуч. Там були бетеери, танки, десяток машин, у тому числі, кран. Але одразу по полю почали працювати міномети. Кинувши машини, ми побігли в посадку – міни попали в бетеер, і коли ледве припинилося, повернулися до машин і поїхали з двох боків уздовж посадки. З одного боку бетеери і моя машина з боєприпасами, з іншого боку - бензовоз і машини. Трохи стихло. Чи то вони міняли позиції, не знаю, десь з півгодини було тихо. Командири думали, що робити, ми сиділи і чекали. Тоді нікому нічого не доходило, якось не всі ще зрозуміли, що ми на війні.

Оскільки нас швидко відправили, то ми не знали один одного, лише кожен знав свій підрозділ. Далі командирами було прийнято рішення, що кращі машини розвантажуємо і вантажимо особовий склад і прориваємося назад. Мій «урал» виявився також в числі кращих, ми пішли до нього, що б розвантажувати міни, але вивантажити встигли лише два ящики, і тут почалося...

Вже сутеніло. Перші міни лягли перед посадкою, всі почали тікати в протилежну посадку. Стріляли з мінометів 120 мм, били грамотно і прицільно. Ці поля виявилися всі пристріляні, ми просто заїхали в тир, де мішенями були ми і наша техніка. Перші два постріли - розриви, через дві-три хвилини - знову чотири постріли, ці паузи і вводили багатьох в оману. Після перших пострілів люди піднімалися і бігли, але далі лунало наступні чотири – і люди гинули.

Все небо обернулося на пожежище, горів бензовоз, почали вибухати боєприпаси. Почалися крики. Спочатку кричав Панама, йому потрапили осколки в бік, він помер на місці. Ми не знали один одного. Як додумався командир і крикнув, що пароль, в разі чого, буде «Риба-меч»?

Обстріл не припинявся, в небі літало 4-5 безпілотників, як тільки десь скупчення людей, так відразу туди і залп мінометів. Ми бігли, повзли уздовж посадки... Це все продовжувалося три з половиною години. Вже закінчилося поле з соняшниками, далі була цілина. Вона горіла і дуже диміла. Безпілотників не було ані видно, ані чутно (вони неприємно дзижчать). Ще з півгодини відлежувалися, потім встали. Були дуже багато груп, і тут спрацював пароль «Риба-меч». Ми розуміли, що залишатися не можна, по теорії має бути до ранку зачистка, була перша година ночі.

Зібралося близько чотирьох десятків людей. Я і ще п’ятеро пішли дорогою, інші з пораненими йшли позаду. Пройшли кілометри два-три, там ярок, почекали інших. Там почалися сварки, хтось кричав, чи є офіцери і куди іти? Місця розташування ніхто не знав. Частина людей пішла на захід шукати трасу. Нас п’ятеро пішло у бік світла ліхтарів до села.

Йшли ми доріжками, якими ходять корови на пасовисько внизу ярочка, посадками йти було лячно, раптом там розтяжки. Близько половини п’ятої ранку дійшли до околиці села. Сіли на самісінькому краєчку і почали спостерігати, світало. До крайніх будинків було метрів триста. Двоє з нас пішли туди. Повернувся тільки один, Саша. Він сказав, що другий залишив форму і зброю, взяв штатський одяг і пішов, тому що місцевий дідусь, попередив, що денеер у полон не бере, днями вивезли і закопали багато трупів наших добровольців, після чого ми почали чекати пітьми. Весь час посадкою підходили наші бійці, близько 11-ої години нас було вже 19 людей. З низ двоє поранених: один - у сідниці, у другого вище коліна перебита артерія. Був також лікар і два молодих лейтенанти. Вони зв’язалися з командуванням, але жодного транспортного засобу для вивозу з зони нам не надали.

Опинилися ми на околиці села Андріївка, через дорогу – селище Комсомольське. Офіцери за власний рахунок поїхали на таксі до Маріуполя, але і там ніхто не надав допомоги, сказали, що вони - територіальні війська і машину надати не можуть. Офіцери повернулися близько другої години дня. Далі надійшла інформація, що наче буде збір у селі Веселому, що в 7 кілометрах від нашого розташування. І туди офіцері з’їздили – і там нікого не було. Пішов дощ, ми вирішили захопити транспорт і вивезти двох поранених. Чекали ночі.

Дід в селі дав подивитися карту, сказав, що поруч є транспорт і своя заправка. Знайшовся водій, в якого всі категорії, підтягнулися поранені. Я запам'ятав карту, але все одно треба було йти до Волновахи, а до неї - 80 км. Водій і двоє хлопців пішли у кар'єр. З усіх я знав лише Сашу, він і зараз служить зі мною в мінометній батареї. Потім ми чекали на краю лісосмуги, а в кар'єрі відразу почалася стрілянина, але не бій, а постріли в один бік.

Далі в мене (потім дізнався, що й у більшості) почалися галюцинації - здавалося, що з неба висять парашути, а на них - гуманітарна допомога. Першими пішли поранені і лікар, і з ними - шість людей. Ми чекали в посадці, тут вийшов Саша, і ми рушили наздоганяти останніх, вони вже перейшли відкрите поле і підходили до соняшників. Ми їх не наздогнали, але домовилися, що зустрічаємося в селі Веселому на кладовищі. Я бачив карту, і що б в соняшниках не перестріляти один одного, ми пішли в обхід. А галюцинації посилювалися, дерева махали, як плюшеві ведмеді, лапами, на небі було багато, як в калейдоскопі, безпілотників, скрізь висіли парашути. І тут хтось йшов повз дороги — це був наш Ігор. Ось ми утрьох і пішли в обхід. Я сказав, що мені все видається, перед очима – такий цирк, вони також підтвердили, що у них галюцинації, та начебто ми не з’їхали з глузду. Я добре пам'ятав карту і показав, що після звалища треба йти праворуч.

Вдалині наче засвітилися фари, ми подумали — колона, і всі побігли під дерева лісосмуги, там дачі були. Посидівши, ми зрозуміли, що це якісь ліхтарі, які стоять на місці, пішли на їх світло. Йшли години три, дійшли до яру, стали його обходити полем із соняшниками (вони вже дістали) і відразу ж за полем вийшли на околицю села. Оскільки було втрачено відчуття часу, подумали, що це не Веселе, вирішили його обійти, пішли городами. Ми потрапили прямо на ліхтарі — це був великий кар'єр із видобутку вапняку. Тут Ігор каже, що ось «ураган» стоїть, і ми його бачили, я розумію, що цього не може бути, але ми полізли в інший бік. Як ми там не переламали ноги — не знаю. Залізли знову вгору, кінчилася вода. Вирішили шукати нічліг - і раптом вийшли на кладовище. Там і полягали один біля одного. Заснули.

Години через дві прокинулися від того, що хтось розмовляє. Це підійшли наші. Був початок п'ятого (годинник мав я один з електронним табло, що світиться). Пройшлися кладовищем, хотіли знайти воду. Товариші сіли відпочити. У селі знайшли господаря з машиною, виявилося, що це таки село Веселе, там було будинків 40, і тільки в 11 будинках зараз жили люди. Воду туди тільки підвозили, своєї не мали. Дід погодився відвезти всіх нас до блокпосту у Волноваху. На «шевроле» першими поїхали двоє поранених, лейтенант і лікар. Ми залишилися на вулиці, хоча ні будинок, ні сарай господар не закривав. Через дві години хлопці відзвонилися, що їх довезли до пункту призначення. Ще через півтори години дід повернувся. Нас лишилося 9 чоловік, гроші на бензин були, але почалося бомбардування Комсомольського, і дід сказав, що всі заправки закриті — їхати ніяк.

Ми вирішили йти одразу вдень, дід перевірив міст через річку, чужий блокпост там не стояв. Ми пішли. Бабця-сусідка дала в дорогу чай, мед, огірків, кавунів. Через 5 км дійшли до мосту, вдало перейшли його і вийшли на трасу на Волноваху. На зустріч їхав «ваз -2106», в ньому сиділо 6 чоловік — це були бійці 51ї бригади - сказали нам, щоб йшли швидше, тому що «котел» замикається. Ми зайшли в лісосмугу, поїли, що дала бабуся, був полудень 29 серпня.

Я сказав: «Розтягуємося в колону поодинці і гальмуємо всі машини, хто скільки зможе - забирають, всі їдемо до Волновахи». Хлопці почали виїжджати поодинці, по двоє. Попереду йшло четверо, вони сказали, що поїдуть лише разом. Я сів у машину, там було лише одне місце. І розслабившись, забув і не сказав, що мені до Волновахи. У машині їхала родина - дружина, чоловік і син років 16-ти. Вони сказали, що їдуть з Комсомольського, що там бомблять, а українська нацгвардія ставить в селищі міномети, тому вони виїжджають, тікають. Я запитав, куди? Вони їхали до Бердичева, а Волноваху, точніше поворот на неї, ми вже проїхали. Тоді водій показав, що попереду їде зерновоз «камаз», він напевне їде на елеватор до Маріуполя. Ми обігнали, на розвилці водій зупинився, сказав: «Біжи скільки зможеш, тому що тут денеерівці, і відразу гальмуй той «камаз»». Я побіг.

«Камаз» зупинився, і я одразу заліз в кабіну. Водій був з Донецьку, він розповів, що нарешті перевіз сім'ю з міста, а сам він служить в ополченні «денеер», але йому хочеться миру. Я закрився шторками з боку спальника, так ми і їхали, тому що на зустріч йшли машини з денеерівцями. Після вітряків (такі чималі, величні) мені сказали, що можна вже не ховатися — територію контролюють українські війська.

Доїхав я до Маріупольського блокпосту, виліз метрів за 50, розрядив автомат, дістав пістолет і військовий квиток. На блокпосту зустріли і, не сказавши ні слова (я був вже не перший), перевірили військовий квиток і відправили у розташування блокпосту (в намет), там були як в/с ЗСУ, так і добровольці батальйону «Азов». Прийняли нормально, розпитували про все, тоді вони ще не були під артобстрілом, але вже повним ходом будувалися укріплення, бліндажі та інші оборонні споруди.

Через добу під'їхали ще дві люди з 92-ї бригади, і нас трьох відвезли в Маріупольський аеропорт. Там ми переночували, поїли, і вранці здали зброю, боєприпаси, бронежилети, в штабі виписали документи про здачу зброї, а також відрядження на мене і лист, що зі мною слідує двоє військовослужбовців.

Дійшли до блокпосту на трасі Маріуполь-Одеса, там хлопці посадили на попутний транспорт і поїхали на залізничний вокзал. І тут пощастило — був додатковий потяг для біженців до 18:40 «Маріуполя-Харкова». Сіли в потяг, а через 14 годин були вже в Харкові, де по приїзду розбіглися по домівках святкувати другий день народження...

P.S. Після приїзду дізнався: з нашої батареї дві людини потрапило до полону, 1 – контужений і 1 – безвісти зник. Потім двох із полону поміняли, зараз вони вдома. Скільки людей загинуло в колоні загалом – такої інформації нам не доводили.

 

Один Олег і три Андрія

- І що, ти нічого не пам'ятаєш?

- Ні.

- Але мене ж ти згадав! 

- Ти – дружина. В-важко забути.

- Ну, можливо, якісь імена?

- Так, імена п-пам'ятаю: три Андрія…

- Приїхали, - таксист, зовсім хлопчисько, повернувся до них на заднє сидіння і показав рукою у вікно. – Ось там аеродром. І кепепе. 

Олег знайшовся в Одеському шпиталі. Подзвонив після декількох днів могильної тиші, сказав: «Я живий!» - і відключився. А вона стояла на кухні і ридала, стискуючи мокрими руками в дрібних квадратних шматочках зеленої цибулі мобільний телефон, із яким не розлучалася тепер ні на секунду.

- Чого плачеш? – запитала, за звичкою підійнявши іронічно ліву брову, матір. – Хто дзвонив?

- Олежка…

- Що – Олежка?

- Живий! 

- Так плачеш тоді чого, як живий? – здивувалася мати.

Наталія і сама не знала, чому плакала. Звикла, напевно, за останні дні - плакати, хоча це важко робити, працюючи продавцем у сільмазі – покупці жаліють, навіть шеф розгнівався: «Так працювати не можна! Йди додому!» Не пішла, плакала в обідні перерви – робоче місце зараз коштує дорого. А вдома хіба що на городі поплачеш, а так мати побачить – накричить, не любить порожніх сліз.

Два місяці, поки чоловік охороняв військові об'єкти в тилу, навіть не переживала, хоча часто й не знала, де він. Весною охороняли місцевий військкомат, потім відбули до Кіровограду, в 42й батальйон територіальної оборони; а про службу в Краматорську дізналася лише тому, що переслав фотографію з улюбленою актрисою Адою Роговцевою, що приїжджала в звільнене від сепаратистів місто з авторським вечором.

І ось сьогодні вона теж тут, разом із чоловіком - у Краматорську. І місто як місто, і люди як люди, але шкірою відчувається, як тремтить напруга в повітрі, як перехожі поглядають один на одного - не те, щоб недружньо, але не лагідно – точно. А, може, це їй так здається і потрібно хреститися? Вона ж рідко куди з села виїжджає. Може, тут так прийнято? Це ж - місто, це ж – Донбас. Зовсім інший світ, якщо помацати і придивитися, зовсім не такий, яким він виглядає звідти, з глибини України. Біля кепепе набрала на мобільний командира частини, той дав команду пропустити.

- А хто вони, ці три Андрія? – запитала у чоловіка.

- П-побратими мої, - після контузії він став трохи заїкатися, коли хвилювався.

- Пригадаєш їх, якщо побачиш зараз?

- Г-гадаю, так. 

Тривога завелася в серці після того, як декілька десятків чоловік з 42-о тербату відправили на Саур-могилу. Чого б оце, питається? У нас що, в армії воювати нікому? Історія про те, як взвод висадили посеред поля, і як його виводив з під обстрілу до своїх бувалий в різних гарячих точках світу старшина – окрема і не на тверезу голову.

- Головне, щоб нас ось так нікуди не кинули, - сказав після щасливого повернення бійців – лише троє легкопоранених – Олег. – Ми завтра на бетеерах у патруль йдемо, так що пару днів зв'язку зі мною не буде.

Ось тут вона і зрозуміла, що мобільний телефон потрібно тримати завжди при собі із зарядженим акумулятором, не відключаючи звуку. Це ж рівносильне тому, коли уряд раптом заявляє, що цукор не подорожчає, і причин для паніки немає - вважай, потрібно відразу бігти на базар скуповуватися. Навіщо він взагалі йшов туди? Навіщо просився у військкоматі, кому і що хотів довести? Розумом розумієш, що потрібно захищати країну, потрібно йти туди, на Донбас, воювати, щоб війна незабаром не стояла на порозі твого дому, але в глибині душі кожна жінка думає: «Аби не мого забрали, аби не мого!» А цей – сам. Господи, як мама на нього телефоном кричала за те, що не зізнався, не сказав, не повідомив!

- Я п-пам'ятаю цю злітну с-смугу, - несподівано сказав чоловік. – Ми тут вантажилися у вертольоти. Ось т-там отримували з-зброю. 

- Бійці! – кричав на пізньому вечірньому шикуванню генерал, нібито від того, наскільки голосно він зараз кричить, залежала доля цієї військової операції. - Перед вами стоїть завдання – зачистити населений пункт, надати допомогу своїм побратимам, які ведуть важкі бої в Іловайську. Штурмова рота набирається з добровольців…

- Штурмовиків знайшли, - гмикали бійці в строю.

Тут базувався звичайний стрілецький батальйон територіальної оборони, який чомусь після місяця занять командири почали називати спецназом. 

- …дев’яносто людей, - продовжував бризкати слиною по плацу генерал. – Повний боєкомплект: гранатомети, патрони, все необхідне ви отримаєте прямо зараз!

- Дивися, як радісно віщає, - жмурився Андрюха-снайпер, позивний Дуло. - Ніби на весілля погуляти нас відправляє. Сам точно ж нікуди не полетить!

Дуло, полтавський підприємець, перший раз стріляв із батьківської рушниці років в десять. Разом із батьком, завзятим мисливцем і рибалкою, з рушницею і вудкою виходив всю територію від Карпат до Уралу. До походів і сплавів завжди готувалися самостійно - ретельно зшивали, ремонтували, підклеювали, діставали дефіцитні матеріали і потрібні снасті через туристичні клуби і багаточисельних знайомих по всій країні. Весь побут і плани сім'ї довгі роки підкорялися розпорядку походів, життя ділилося на початок і закінчення мисливського сезону, і Дуло в шістнадцять вже стріляв влучніше за батька. Худий, довгий, м'язистий, із вправними руками, він умів замаскуватися і стати невидимим, як хамелеон, здається, на будь-якій місцевості, тому питання, яку військову спеціальність обрати, перед ним у батальйоні не стояло – снайперська гвинтівка Дегтярьова (есведе), з якою він прийшов служити, була кращим тому підтвердженням.

До бійців вийшов замкомбату підполковник Коноваленко: вусатий, великоголовий, категоричний і лаконічний в думках і наказах:

- Все зайве – теплий одяг, їжу – не брати. Командирам взводів прослідкувати, щоб особовий склад боєкомплект поповнив максимально. Йдемо на два-три дні. 

Боєкомплект поповнювали до четвертої години ранку: стрілецька зброя, ручні протитанкові гранатомети, по тисячі патронів на брата, гранати, словом, все, чого душа побажає і чого їм не давали на стрільбах в достатній кількості весь місяць. Виявляється, є зброя в армії, є!

- І куди нам стільки? Як ми це понесемо? Тут же на людину кілограм по п'ятдесят! – дивувався Андрій-Десантник, один із тих небагатьох бійців батальйону, хто знав, що таке справжня війна. Середнього зросту кремезний широкоплечий мужик уже з сивим волоссям, він завжди ходив у тільняшці, мав на тілі декілька татуювань, але більш всього пишався тим, що ефектно виглядало на добре розвиненому біцепсі правого передпліччя - з розкритим парашутом, «ВДВ. Ніхто, окрім нас». Десантник у свої п'ятдесят два роки багато побачив і понюхав пороху в різних заварушках по всьому світу, але ніколи, якщо щось і розповідав, не уточнював, де саме це сталося. Він умів із закритими очима поводитися практично зі всією зброєю, з якою вони тренувалися, і досить влучно стріляв, так що молодь слухала його розповіді і повчання, роззявивши роти. Олег із Десантником зійшовся як один із перших добровольців, що потрапили до батальйону, та й за віком вони були близькі. Десантник часто дивував Олега своїми розмовами про цю війну, інколи йому хотілося запитати, чому той взагалі тут, але кожного разу він стримувався – навіщо лізти людині в душу, тим більше, гарній людині.

Доозброювали добровольців дійсно ретельно, ні в чому не відмовляли. Не вирішеним залишилося хіба що питання з індивідуальними аптечками. Володька, в миру – вчитель фізкультури, а тут - позивний Санітар, ні на секунду не відставав від замкомбата:

- Товаришу підполковнику! Дозвольте звернутися! Бійці не мають індивідуальних аптечок!

- Що, зовсім нічого немає?

- По одному джгуту і бинти…

- А ти кажеш – нічого не немає! Все, що треба справжньому солдату, є! 

- Товаришу підполковнику! Як же є?! Як надавати допомогу? Знеболюючого дуже мало, знезаражувального взагалі немає! Якщо, не дай бог, щось трапиться, то...

- Якщо щось трапиться! Я теж з вами йду, прорвемося! Немає у нас медикаментів, немає! – злився Коноваленко, але було видно – впевнений, що не знадобляться.

Не отримувала боєкомплект лише один людина – Лао. Він сидів, похмуро розглядаючи метушню товаришів, на сходинках казарми, і вертів у руках папірець. Серед інших бійців Лао - теж Андрій, виділявся дивним спокоєм і не по роках – було йому років двадцять п'ять-двадцять шість - зваженим поглядом на життя. Якщо уважно послухати більшість людей, то в їх головах – суцільна каша, набір стереотипів і гасел, і доки докопаєшся до чогось справжнього, може пройти сила-силенна часу, і те – якщо докопаєшся. В уявленні ж Олега Лао чітко знав, навіщо він тут, чому він, мирна людина, яка закінчила педагогічний інститут за фахом «історія», взяла до рук зброю. Лао захоплювався Сходом – звідси і такий незвичайний позивний, знав бойові єдиноборства, вивчав брошури по китайській медицині і в підрозділі вважався дуже начитаною людиною. Цей невисокий, жилавий хлопець з борідкою Лао Цзи завжди висловлював як радість, так і незадоволення рівним спокійним голосом, з яким хотілося погоджуватися і до якого хочеться приєднатися. В Олега з ним, не дивлячись на різницю у віці, склалися найтепліші стосунки, а Лао на повірку виявився хорошим товаришем.

- Чого сидимо, Андрюхо? – запитав у нього Олег, який саме проходив повз і просто таки згинався під незвичною вагою боєкомплекту в розгрузці. – Що там у тебе за папірець такий?

-  Повістка, - сухо відповів Лао.

- До військкомату? – Олег заіржав.

- До суду. Сьогодні вдень в частину принесли.

- Не зрозумів? Ти вкрав щось?

- Ні. Дружина подала на розлучення.  

- Ні фіга собі! У вас що, конфлікт?

- Так у тому і справа, що все нормально! Жодного конфлікту, душа в душу! – Лао встав, очі його у відчаю горіли. – Нічого не розумію, нічого!

- А ти дзвонив? Може, якась помилка?

- Дзвонив. Каже, покохала іншого. 

- Коли встигла? Ти ж тут два місяці всього! 

- Ну, це справа така, недовга… А може, давно вже у них, просто чекала нагоди, щоб покинути. Тещі дзвонив, каже, що не в курсі, але відчуваю, що бреше.

- А коли суд?

- Завтра. Не розумію, чому так довго папір йшов.

- Слухай, Лао, а ти з Адвокатом поговори. Він мужик грамотний, може, чимось допоможе. На суд поїдеш?

- Треба. Хочу доньку побачити. Та спочатку на завдання, а потім вже до дому. А то ще подумають, що спеціально звалюю, щоб до бою не йти. Та й взагалі…без мене суд не відбудеться, правильно? Доведеться їм потерпіти. А бій без мене не потерпить. Так що я тут більше потрібний. Але як же це все… - солдат стис кулаки, Олегу навіть здалося, що на очах Лао блиснули сльози.

- А скільки доньці? – запитав він.

- Дев’ять місяців.

Вранці штурмова рота 42-о тербату завантажилася у вертольоти. Дочекавшись команди на зліт, МІ-8 замолотили гвинтами і, важко відірвавшись від землі, почали набирати висоту.  

- Я с-сидів поруч з Андрхою-Д-дуло. Це я добре пам'ятаю. Тому що коли вертоліт упав і розбився, і ящики з боєкомплектом придавили нам г-голови і завалили нас, він сказав: «П-перше бойове хрещення п-пройшли, значить, точно виживемо!» Я – ось, в-вижив, а він… н-не знаю.

Наталія підозріло поглянула на чоловіка: вигадує чи правду каже? Як повірити розповіді про медикаменти, наприклад? Не може ж такого бути, щоб солдатів відправили на завдання без ліків?

З боку вони виглядали, можливо, не зовсім звичайною парою. Звична до важкої праці, Наталія зовні легко тягнула велику базарну картату сумку, набиту провізією, інколи зупиняючись і витираючи піт тильною стороною великої долоні. Олег із невеликим армійським рюкзаком на плечах, подарованим кумом-депутатом, трусив поруч, волочучи услід ще одну таку саму сумку з їжею. Наталя виглядала крупнішою за чоловіка, поводилася завжди впевнено і говорила більше і влучніше. Олег при ній переважно мовчав, здавався поруч навіть не чоловіком, а, радше, молодшим братом, хоча якраз Наталя виглядала значно молодшою. В її сім'ї жінки завжди працювали нарівні з чоловіками, перевершуючи їх в терпінні, встигаючи і ходити на роботу, і обробляти два городи, і тримати домашнє господарство. Мати Наталі, по суті, завжди була главою сім'ї, навіть тоді, коли батько, Царство небесне, ще не помер від хвороби, яку місцеві лікарі так достеменно і не змогли діагностувати. Зрідка подружжя обмінювалося репліками, і можливо, здалека могло здатися, що вони сваряться, але це перше враження оманливе – Наталя і Олег цілком по-людськи прожили разом більше двадцяти років, інколи бували щасливі родинними святами, частіше – заклопотані поточними справами, ростили двох дочок, і якщо лідерські якості Наталії і впадали в око сторонньому погляду, то в стосунках поміж ними це нічого не означало.

Вони зайшли в штаб, який базувався в кімнаті директора аеропорту. Комбат Наталі сподобався ще коли вони говорили телефоном – культурний, практично не матюкається, на відміну від тих військових, з якими вона спілкувалася вдома у військкоматі, знову ж таки, був тверезий і докладно пояснив, як правильно проїхати з Кіровограду до Краматорську, як дістатися аеродрому.

- Як ви взагалі наважилися з чоловіком сюди приїхати? – здивувався комбат. – Дружина декабриста просто!

- А як його самого було відпускати? У нього ж ні документів, ні пам'яті. 

- Так, Короленко у нас зниклим без вісти вважається. Як ви його знайшли?

- З Одеського госпіталю сам подзвонив. Звідти відправили, вдома зустріли. Потім поїхали разом до Кіровограда, там ваш номер телефону мені добрі люди підказали…

Насправді, все, звичайно, розвивалося куди драматичніше: після дзвінка з шпиталю Наталя не знаходила собі місця – слухавку Олег у той день більше не брав, передзвонив тільки вранці, сказав, що днями випишуть і він приїде додому. Розмови ці складалися дивно, Наталя свого чоловіка інколи навіть не впізнавала – після контузії його голос став зовсім незнайомим; а так, запевняв, все добре: руки-ноги цілі, тільки от у голові сильно шумить і спина болить, лікарі кажуть, змістилися хребти. Більше за всіх переймалася старша донька, хоча обом дівчатам вдома нічого не розповідали про батька – почула розмову двох вчительок у школі: мовляв, Короленко Олег у госпіталі в Одесі, тяжка контузія – прибігла додому, розревілася. А молодша – маленька ще, нічого не розуміє: «Тато скоро приїде? Ура!». З госпіталю приїхав наче і не її чоловік – зовсім інша людина, навіть хода змінилася. Мама, кола побачила його очі, так сильно заплакала, чим безмежно здивувала Наталю: за ким за ким, але щоб мама за зятем так вбивалася? Не помічала за нею такого раніше, та і ззовні наче - здорова людина. «Ти в очі йому зазирни, - відповіла мати. – В середину…». Розпитували всі разом: де був, що бачив, але на всі запитання відповідь одна: «Під Іловайськом!» - більше нічого не пам’ятає. З документів – тільки довідка з госпіталю. Хто тепер знає, де його частина, хто там залишився живий, і чи не шукають його як дезертира? Сходили до військкомату, там розводять руками: мовляв, знаємо лише адресу частини в Кіровограді, куди направляли, але там 42о тербату точно вже немає. В Кіровограді в пошуках хоч якої-небудь зачіпки їх довелося потикатися містом півдня, не менше, поки на одному з кепепе, змилостивишсь над її торбами і виразом обличчя чоловіка, черговий офіцер не дав по секрету номер телефону комбата. Вони придбали квиток на автобус до Константинівки, де їх висадили просто на трасі – автовокзал розбомбили – і куди йти, де шукати той автобус, і чи ходить він взагалі до Краматорська, було незрозуміло. Люди на всі питання відповідали невпевнено: мовляв, стійте тут і чекайте, доки хто-небудь не підбере. Під’їхав таксист, молодий хлопчина, спитав, куди їхати.

- Краматорськ. Скільки вийде?

- Сто п’ятдесят.

Наталя полегшено зітхнула - думала, зараз заломить гривень чотириста, не менше. Таксист виявився балакучим, повідомив, що працює на господаря, працювати стало не те щоб важко, а, швидше, небезпечно, це, наприклад, уже третя машина в нього за три місяці:

- А дві на блокпостах ополченці віджали.

- Як це – віджали? – здивувалася Наталя. – І не повернули? Твої машини?

- Ні, господаря. Хто ж їх поверне? Ну, ви скажете таке! Вони на них тепер самі катаються, для того і забрали.

- І що господар? Вимагає тепер гроші за машини з тебе?

- Ні, що ви! Він же все розуміє. Там немає моєї провини. Підійшли з автоматами: «Вилазь, руки вгору!» - що ти їм зробиш? І пішов пішки додому.

Так і доїхали до Краматорського аеропорту, в розмовах про незбагненне і небезпечне життя прифронтових міст.

Поки Наталя говорила з комбатом, у штаб набігли бійці – хто в формі, хто в капцях і трусах. Усі обіймали Олега, плескали по плечу, тиснули руку, що дуже здивувало Наталю – дома, у селі, чоловіка знали як людину непримітну і неговірку, що гамірливих компаній не те щоб уникав, але не любив, увесь свій вільний час проводив вдома – або на городі, або займався з доньками, в яких не чаїв душі. Природно, що коли пішов добровольцем, він самим цим вчинком просто збив її з ніг.

- Ти чому не попередив? – репетувала вона на нього, слідом за матір’ю, в слухавку. – Ти на кого нас тут покинув? Хто картоплю викопає?

- Коля викопає. Брату зателефонуй, він допоможе. Наташа, не кричи. Україну треба боронити, хто піде?

- Та що ти вмієш?!

- Я в армії служив. Все вмію.

- Тобі - сорок п’ять років! Що, більше нема кому, так?

- Нехай краще я, ніж пацани.

Вона не очікувала від нього такої хуткості, такої впертості, гадала, поговорить-поговорить біля телевізора – і піде город сапати. Або кролям люцерни нарве.

Від обіймів, поплескувань і рукостискань Олега качало зі сторони у сторону, як у вертольоті, він стояв, мов п’яний, такий щасливий. Він погано пам’ятав, як вертоліт упав. Чи то зачепився гвинтами за гілку, чи то за дроти, чи то це сталося тому, що бійці встали і одночасно рвонули на висадку – раніше вони на вертольотах ніколи не літали, але, хай там як, вертоліт різко нахилився вправо. Почувся глухий звук ззовні і удар у борт, бійці, оговтавшись, закричали матом, и тут МІ-8 впав на землю – так що відлетіли гвинти і вибило задні двері. Олег сидів у самісінькому хвості, між ящиками з боєкомплектом, і перша думка, яка вразила його: «Зараз підірветься!». Він спробував встати, але його кинуло ще одним ударом на підлогу і завалило ящиками – вертоліт перевернувся. Поруч, голова до голови, він почув Андрюху-Дуло, який також лежав, заблокований боєкомплектом: «Я живий чи як?». Біль наскрізь пронизав голову.

Пощастило: ніхто не загинув, тільки штурман сильно вдарився обличчям у лобове скло. Бійці 51ї бригади, біля розташування якої вони здійснювали висадку, швидко відкачали паливо з баків і витягли усіх заблокованих у вертольоті бійців. Одразу пролунала команда висуватися до машин, де їх вже чекали три беемпе 51ї, прикомандировані в якості супроводу:

- О, спецназ прилетів! – раділи збройники. – Тепер кацапам капут!

«Де спецназ?» - озиралися бійці тербату, а потім зрозуміли, що йдеться про них. 

Це був найдовший і найбезглуздіший день в житті ста десяти чоловік, що виїхали колоною з декількох вантажних автомобілів і трьох беемпе вбік Іловайську на допомогу своїм товаришам. Як тільки колона рушила, одразу почався мінометний обстріл. Не дуже щільний і не дуже точний, але неприємний. Обстріл означав, що їх виявили і в будь-який момент можуть атакувати. Але на війні така вірогідність існує постійно, і до цього бійці були морально готові. Але вони не були морально готові до того, що ні замкомбата Коноваленко, ні командир штурмової роти капітан Чирва, ні навіть бійці 51ї бригади не можуть зорієнтуватися по картах і правильно визначити, якою дорогою їм їхати. Це стало головною проблемою – колона заблукала. Машини, які підганялися ворожими мінометами, петляли і в'їжджали в одні і ті самі села по тричі, і різні місцеві мешканці кожного разу вказували в різні боки: може, помилково, а, може, і з іншої причини. Після безсонної ночі і перельоту, переживаючи сильний стрес під першим обстрілом, бійці, укріпивши борти вантажівок речами, листами металу і бронежилетами, мало розуміли, що відбувається. Як тільки колона зупинялася більш, ніж на десять хвилин, обстріл ставав точнішим і купчастим. Надвечір заїхали у велике село, але, не встигли навіть набрати води, побачили, як із траси підскочила «газелька» з вирізаним верхом і, випустивши з міномета декілька мін, рвонула соняшниками. Десь в районі Старобешево заглухла одна з трьох беемпе. Машину пробували ремонтувати, заводити з товкача – марно, тому розстріляли «мухами», не лишати ж ворогу. Нарешті, поблукавши з вимкненими фарами ще годину, заїхали в поле, розставили машини в десяти метрах одна від одної, і попадали на землю, виснажені, спати. Більше за все хотілося пити, але вода закінчувалася. Спати вночі в донецькому полі в кінці серпня виявилося дуже некомфортно. О четвертій ранку, ще і не розвиднилось, штурмова рота опритомніла від важкого неспокійного і холодного сну, і, швидко зібравши речі, вибудувала машини в колону.

- Цар, чуєш? – Лао приклав долоню до вуха і задер голову вгору.

- Що? – спитав Олег. 

- Дзижчить.

- У мене в голові після вчора так дзижчить, що я нічого не чую! – голосно відповів Олег.

- Т-сс! Це безпілотники, - Андрюха-Десант приклався до бінокля. – Я їх не бачу, але теж чую. Зараз почнеться.

- Що почнеться? – не зрозумів Олег. 

- Та тихо ти! Не кричи. Стрілянина почнеться. Тепер хоч виймай батареї з телефонів, хоч не виймай – не допоможе.

І одразу запрацювали міномети. Колона повільно рушила, як і раніше не розуміючи, в якому напрямі їхати. По рації зі штабу намагалися підказувати, але, очевидно, карти там були такі ж нікчемні, як і в колоні. Рух із кожною хвилиною ставав все більш не безпечнішим і безглуздішим, бійці в машинах розуміли це не гірше командирів. Як тільки колона наближалася до будь-якого села, з-за околиці вилітала червона сигнальна ракета, як тільки покидала село – в небо злітала біла. Бійцям здавалося - хоча ні, чому здавалося? – з ними грають в кішки-мишки, заганяють і підганяють мінометами в потрібне місце, а вони, як вівці, слухняно туди слідують.

Ось це він пам'ятав краще за все – безглуздя і безсилля. Болталку в кузові. Спеку. Спрагу. І дикий головний біль, який намагався приховувати, але кожного разу, коли вибухала поруч міна, барабанні перетинки, здавалося, лопалися від напруги.

- Ви його бережіть! Він у вас – справжній мужик! Діти їм гордитися мусять! – говорили бійці Наталі, і вона намагалася сприймати такі слова на адресу чоловіка як належне. Значить, за двадцять років спільного життя не розгледіла чогось, не відмітила, треба звикати.

- Декілька годин потрібно, щоб оформити необхідні документи. Ви можете в штабі почекати, можете в місті, а потім повернутися, - сказав комбат.

- Я б із х-хлопцями х-хотів, - Олег показав дружині на торби з провізією, - посидіти. М- -може, пригадаю ще щось.

- Хай іде, поговорить. А я вас до себе заберу, - відгукнулася до Наталі жінка у військовій формі. У мене тут кабінет поруч, там диван, можна відпочити.

Наталя погодилася. Жінку звали Олена. Вона перебралася в зону АТО до Краматорська служити услід за чоловіком, капітаном. Випили чаю, обговорили місцеве життя:

- Ви маєте рацію, Наталю. Тут нас далеко не всі нормально сприймають. Наприклад, я на квартирі живу. Збираюся до стоматолога, так хазяйка радить лікарці не казати, що я в українській армії служу. Люди тут дійсно інші, багато хто на Москву до цих пір дивиться. А що на неї дивитися? Ми все життя на неї працювали, а який був нам із цього зиск?

- Як нам краще до Харкова дістатися звідси, щоб без проблем? – поцікавилася Наталя.

- Від аеродрому краще викликати таксі, якщо кошти дозволяють. Заїдете на автовокзал, поглянете, що їде. А так увечері краще потягом, годині о десять він вирушає, здається.

В казармі Олег відчув себе навіть комфортніше, ніж удома. Принаймні, йому здавалося, що більшу частину свого життя він провів саме тут, серед цих малознайомих людей, яким не потрібно нічого пояснювати. 

- Мені б-багато не наливайте. Г-голова сильно п-потім болітеме.

- Та я трохи. Давай, Цар, за хлопців. Пам'ятаєш, як діло було? Як виходили? Розповідай.

Він пам'ятав уривками. Розповідав, а Лао та інші, хто сиділи за столом, додавали подробиці, кожен - свої. Як тільки колона рушила від чергового села, відразу почався купчастий обстріл, з'явилися перші поранені – осколками одному бійцеві перебило стегно, іншому – руку. Санітар надав допомогу, як міг: наклав шину, перебинтував; поранених відвезли нацгвардійці, які їхали в тил, а колона рушила далі. В полі, між двох лісосмуг колона чомусь різко зупинилася. Тоді Олег не знав причини, він їхав у передостанній машині, що замикала рух, і не бачив, що відбувалося попереду, а зараз йому розповіли – беемпе, що йшла першою, невдало різко загальмувала, в неї врізалася наступна беха, в них – вантажівка, в неї – ще одна. Утворився затор, виникла легка паніка, і тут у колону ударили з двох сторін із посадок зі стрілецької і великокаліберної зброї, замкнувши у вогняному кільці. Однією з перших підбили машину, в якій їхав замкомбата Коноваленко. Підполковник отримав поранення в грудну клітину, обидві руки і ногу і лише дивом залишився живий. Андрюху-Дуло, який встиг зіскочити з підніжки машини на траву, розірвало на частини.

- Я лише берці бачив. Вони лежали і димілися. Більше нічого не залишилося, - розповідав Лао, і бійці, випиваючи, кивали головами, немов повторюючи, промовляючи це про себе: «Лише берци димилися, так і було…»

- А Десантник, який половину дороги на собі тільник рвав, надрати сраку сепаратистам присягався, як тільки підполковника поранило, тільник зняв, і руки догори підняв, як прапор – і пішов задаватися: «Братики, - кричав, - не стріляйте, я свій!» Ось таким наш герой виявився…

 - От с-с-сука! – не витримав від подиву Олег.

 - А я про що…

Після початку обстрілу ротний наказав усім, хто знаходився поруч, пересісти на дивом уцілілий «шишарік». Водила, колишній мент, начепивши на голову каску, заволав: «Це мій антирадар! Зніму лише тоді, коли удома спати ляжу!» - і натиснув на газ і до самого Комсомольського ногу з педалі не знімав. Напевно, це їх і врятувало – машина на хорошому ходу і те, що вони стояли в колоні передостанніми. Олег пригадав, як прямо за ними залповим вогнем накрило взвод Діда. Скільки там вижило? Дід, п'ятдесяти семирічний мужик пішов воювати замість сина: «Їм же однаково там, у військкоматі, хто саме, аби статистика... І прізвище у нас із сином однакові, що дивно (посміхався)... Прийшла сину повістка, а у нього дочка тільки народилася, на роботу влаштувався. Ні, подумав, краще я піду, я пожив вже. Дав триста доларів воєнкому хабара – і пішов служити».

• Всю колону знищили. Спалили вщент. Скільки загинуло, до цих пір злічити не можуть. Більшість, ось як ти, Цар, без вісті зниклими числяться, - говорив хтось з бійців за столом, підливаючи в склянки.

Олег від горілки і сліз, що душили, вже погано розбирав, хто і що говорить, так йому було гірко і образливо за безглузді смерті друзів.

Він пригадав, як на елеваторі біля Комсомольського, де вони ховалися в ніч з 27-го на 28-х, боєць зі, здається, 51ї бригади, з тих, кого вони підбирали дорогою в лісосмугах, передав йому паспорт Діми Ілялетдінова, кримського татарина: «Все, що від вашого хлопця залишилося. Знайшли біля машини». Знаходилися люди і з інших частин і батальйонів: побиті, обпечені, порвані. Розповідали страшні речі про загибель товаришів, спалену техніку, про звірства росіян: «У посадці, там, за горою, багато наших полонених, ми намагалися відбити - не вийшло. Там їх чечени і козачки дорізали…» У підбитому танку в кукурудзі знайшли тяжкопораненого зовсім ще молодого хлопчину років дев'ятнадцяти, як з'ясувалося, срочника російської армії. Пояснював крізь нелюдські стогони, що перед виходом командири забрали у них всі документи, мобільні телефони, сказали – висадка на вчення, показали сектор обстрілу – почали стріляти, а коли отримали у відповідь, то зрозуміли, що на війні. Хлопчина буквально хвилин двадцять протримався і помер, хоча допомогу надали, яку змогли.

Діда тією ж ночі на елеваторі розбив інсульт – відняло праву руку і ногу, не витримав безглуздих смертей молодих хлопців, більшість з яких віком були однолітками його сина. Дід лише про одне тоді просив – щоб не віддали в полон: «Краще я помру! Не витерплю такої ганьби на старості років, залиште мені гранату!» Бійці відводили погляди вбік, не хотіли навіть уявляти собі цю картину.

- А що з Д-десантником д-далі стало? З росіянами пішов?

- На х.. він пішов! На горі, де росіяни збирали всіх полонених і поранених, він їм здав замкомбата нашого, Коноваленко. Ходив вільно там, руки в брюки, як свій. Його першим і відпустили з полону. Казали, що повернувся додому, в Новомосковськ, за документами, і відразу ж утік. Його зараз військова прокуратура шукає.

- А де С-санітар? – запитував Олег про знайомих бійців. – Адвокат? – бійці знизували плечима, ніхто не знав, що сталося з ними, пригадували лише, як Адвокат вилітав із вантажівки, що розірвалася на частини, разом, здається, з Джоніком.

Олега радувало лише одне – ніхто не бачив, як хлопців убили, а, значить, є надія. Надія є навіть тоді, коли хтось бачив, як людина падає мертвою, далеко не завжди це означає, що людина померла. 

- А Д-дуло знайшли? Хоч що-небудь?

- Ні, лише берці. Їх Лао забрав, - Лао одразу ж приніс звідкись з куточка запорошені, всі в червоній глині, зв'язані шнурками, берці. Підібрати в тому пеклі берці тільки що розірваного на шматки побратима, тягати їх із собою сім днів по лісосмугах і байраках, ховаючись від російських солдатів і не кинути – на це здатний лише він, Лао. 

Цар обережно взяв берці і заглянув всередину.

- А д-де н-ноги? – здивувався він.

Бійці знизали плечима. 

- Хочеш із Дідом поговорити? Він зараз удома, в Харкові, в лікарні лежить. Алло, Діду? Передаю трубку!

Документи віддали близько шостої. На вулиці сіяв дощик, вдалині, десь на північ від Краматорська, чулися вже знайомі гуркоти важкої артилерії: г-гух; г-гух; г-гух. Таксистом виявилася жінка, як то кажуть, що побачила життя і знає, куди потрібно зайти і звідки правильно вийти. Не соромлячись, говорила вголос про те, що хвилювало в ті дні багатьох:

- У мене два сини, так краще хай відсидять у в'язниці, ніж підуть воювати! Не зрозумію, що вам всім там не йнялося? Оголосили б Януковичу недовіру і поставили б свого, а ви війною пішли! Все ж нормально було. Добре жили ж, добре!

Наталя спочатку не хотіла вступати в суперечку, так втомилася від двох днів поїздки без відпочинку, але тут вже не витримала:

- Так, ви жили, по вашому місту бачу, добре! Бачу, які у вас тут дороги, які зупинки, які вокзали! Ви жили добре, так! – вона вже не стримувала гніву. - А як вся інша країна жила? Ми ішачили на вас, ми! З кожного міста башляли стільки на ваш Донбас, щоб ви добре жили! Взяти на заводі у вас зарплати, і взяти у нас! Що, не так?

- П-припини! – прагнув заспокоїти дружину Олег, але та ніяк не могла замовкнути, і говорила, говорила, говорила про те, як несолодко живеться в Україні простій людині, як за двадцять з гаком років загубилася віра в щось краще і справедливе.

- За це ж люди і воюють… - почала було говорити таксистка, але вчасно осіклася.

- М-ми за це в-воюємо!!! – розгнівався вже і Олег.

Далі, до самого автовокзалу, мовчали. 

- На автобусі або маршруті краще не їхати вам, пізно вже, - порадила таксистка. – Не спокійно у нас. Поки всі блокпости проїдеш… Давайте краще на потяг? Та і на жеде чекати краще.

Плацкартний вагон був заповнений пасажирами. Наталі і Олегу дісталися бокові місця, і вони, відкинувши столик, розклали їжу, що залишилася, і почали потихеньку їсти бутерброди. Поруч розташувалася компанія, очевидно, сім'я: одягнена дорого, доглянута жінка середніх років, рот - в яскраво-червоній помаді, судячи з розмови, поруч сиділи її брат і їх батьки, до них тут же підсіли знайомі:

- У мене хрещеник, - хвалилася лощена жінка, - в денеері вже до майора дослужився! Винагороди має! А був звичайним слюсарем у жеку!

- Ці козли-укропи знову вчора нас бомбили! – підтримували тему знайомі. - Коли вони вже пердохнуть? – так вони і обговорювали українську армію окремо і Україну в цілому, не знаходячи для них жодного хорошого слова, поки не повлягалися спати.

Від таких розмов Олег і Наталя, переглядаючись, втягнули голови в плечі. Перед самою відправкою у вагон зайшли троє дебелих чоловіків. Коли вони проходили повз у пошуках своїх місць, Наталя почула уривок з їх розмови: «Помочили укропів, треба ж і передихнути трохи!» - і гучний сміх. Вона втиснулася в сидіння. Її не покидало відчуття, що вони з чоловіком їздили в екстрім-тур, смертельно небезпечну екскурсію, і ось тепер настає останнє випробування – поїздка в потязі з ворогами.

Лощена з червоними губами вийшла в Харкові, за нею – три бойовики, які ввечері тішилися майбутньому відпочинку. Наталія і Олег виходили з вагону останніми, мовби нехотячи. Їм ще належало добиратися додому декілька годин, але опинитися в рідної області, в рідному селі, серед таких же, як ти, серед тих, хто думає з тобою однаково, хто по тобі не стрілятиме, захотілося в ту ж мить, як тільки ноги торкнулися перону.

Коли сіли в маршрутку, подзвонив Лао. Сказав, що їде, нарешті, на Дебальцево, там скоро буде гаряче. Олег його розумів: поки їх крутили в кривавій м'ясорубці під Іловайськом, там, десь далеко, в мирному Кременчуці, відбувся суд, і Андрюху заочно розвели з дружиною, по ходу відібравши квартиру і машину і, само собою, доньку – все це раптом виявилося не його.

- Залишився я на вулиці, братику! Гол як сокіл. Та я б і так доньці все віддав, без суду. Але донці! – засмучувався Лао. – На неї б все переписав! Моя мама ходила на суд, бачила, як дружину на джипі якась товста свиня привозила. Дружина на суді, уявляєш, заявила, що донька – не від мене?! І навіть якусь експертизу показували. Все купили, суки!

Спростовувати судове рішення Андрій не став. вирішив, що кращою відповіддю буде Дебальцево. На те він і Лао: «…кожен мусить здолати свій шлях». Олег закрив очі, пригадав, як вони дісталися до першого українського блокпосту біля Волновахи, як попадали на землю від радості. Нацгвардійцям, які їхали на Многопілля, вони віддали весь свій боєкомплект, до останньої гранати. А далі пам'ятав вже лише картинки з Одеського шпиталю, до якого не пам’ятав, як і потрапив.

Жалість, з якою Наталя спостерігала за першими кроками чоловіка вдома, – як він обживався наново з речами, як заходив на ганок, як невміло їв виделкою улюблену смажену картоплю з яєчнею, як жадібно пив колодязну воду, як спав, як кричав уві сні і плакав, і стогнав; і смикав руками і ногами, як закривав і ховав голову від чогось жахливого, як вив, як йшов, кульгаючи, вулицею, як говорив із людьми, винувато посміхаючись – її жалість змінилася тим, що називають ніжністю. З них обох ніби зняли шкіру, і тепер вони боялися поранити один одного ледь необережним словом або занадто різким рухом. «Напевно, це і є любов?» - гадала Наталя. Любов, яку вони пізнали інакше, через багато років, прожитих разом. Рахунки за газ і електрику, долари, куплені по вигідному курсу і відкладені на ремонт, – все, що стосувалося матеріальної сторони життя і до війни  складало головну його частину, раптом відійшло на другий план, стало здаватися не таким вже і важливим. «Головне, що всі живі-здорові! - думала Наталя. - І щоб не було війни!» Але війна як і раніше, йшла.

Так, удома все якось стало відбуватися інакше. Не так, як раніше. І не так, як в батальйоні. Не така стояла осінь, як всі інші сорок три, які він вже побачив, але з яких далеко не всі тепер пам'ятав. Олега комісували, визнали непридатним до подальшого проходження військової служби, дали інвалідність – ще одну - до тієї, яку він приховав навесні у військкоматі при зарахуванні в батальйон. Перші тижні рідні з Олега не спускали очей: він йде на вулицю – і вони за ним на вулицю, він із лопатою або граблями – на город – і вони за ним нишком на город; боялися, щоб не наклав на себе руки, адже багато історій різних розповідають, важко їм. 

Олега ця настирлива опіка дратувала. Близькі ніяк не могли зрозуміти, що людина, яка кілька разів уникнула смерті, бачила смерть своїх товаришів, не вмиратиме добровільно, хіба що лише тоді, коли відчує себе зовсім зайвим. А Цар зайвим себе не відчував, навпаки, він жив із відчуттям виконаного – перед сім'єю і перед країною - боргу. І це теж було для нього нове відчуття, новий смак життя, який він ретельно беріг усередині себе. Єдине, чого він хотів перший час – тиші і спокою, щоб йому не заважали змиритися зі всім пережитим. І дзвінків із батальйону з хорошими новинами. Наприклад, знайшли Адвоката. Або – обміняли з полону Санітара. І що Лао, як і раніше, живий. А в усьому іншому - він хотів тиші. І в цьому бажанні, як не дивно, краще за всіх його розуміла теща, яка намагалася пристосуватися до зятя і оцінювала його і майбутнє спільне життя з нового, незвіданого боку. Допомагаючи заповнити невмілі паузи, які інколи виникали в розмовах через його контузії, теща жартувала: «Чотири курочки у нас і один півник, і той кульгавенький!» А через пару тижнів, після двадцяти років шлюбу і життя Олега в приймах, сказала:

- Напевно, зятьок, треба б тебе в будинку прописати.

- Так правильно, м-мама, - погодився Олег. – П-пільги ж будуть.